Інтерв’ю в програмі Джона Ганнема, 2008 рік | John Hannam meets, 2008

Джон Ганнем: Алане, ласкаво просимо на передачу John Hannam meets.

Алан Рікман: Дякую.

ДГ: Ця програма присвячується пам’яті Ентоні Мінгелли. Йтиметься про Ентоні і про вашу дивовижну кар’єру. Які його переваги ви назвали б насамперед?

АР: Вперше я зустрівся з Ентоні на зйомках фільму “Щиро, шалено, глибоко”. То був його режисерський дебют. Тож мені здається, що спогади про людину, яка працює над проєктом настільки важливим для неї, закладаються на рівні почуттів. Мені запам’яталися переважно його людські якості. Не так просто режисерові картини визнавати свою вразливість, десь навіть невігластво. Я пам’ятаю, як у перший день зйомок він повернувся до знімальної групи та акторів і просто сказав: “Допоможіть”. І тут, звичайно, всі твої захисні бар’єри одразу руйнуються. Людські взаємини з акторами завжди були важливими для Ентоні. Звичайно, він мудро вчинив, що запросив купу акторів, із якими раніше працював у театрі.

ДГ: Це була його перевага. Насправді, у багатьох його фільмах ми бачимо тих самих акторів.

АР: Загалом у нього дуже розвинене почуття сім’ї. Мені здається, сім’я для нього – постійне джерело натхнення, такий династичний дух. Тебе оточує аура сім’ї Мінгелла: Ентоні, його сестри, брат, мати, батько, і натовп дітей гасає навколо, і це – джерело величезного… Мені дуже складно говорити про Ентоні “був”, але сім’я була центром того, чим по суті був Ентоні.

ДГ: Я знаю, що ви завжди відкривали для себе якихось нових авторів. А цей чудовий сценарій Ентоні сам написав, і це привабило вас, чи не так?

АР: Так, саме сценарій зазвичай надихає, пробуджує бажання працювати. Звичайно, у деяких режисерів ти погодишся читати і телефонну книгу, і все ж таки… Ентоні писав найцікавіші діалоги, і їх справді хотілося вимовляти.

ДГ: Коли зйомки закінчилися, а це була дуже малобюджетна картина, поповзли чутки, що в підсумку вона зібрала 20 мільйонів. Що ви про це думаєте?

АР: Ну, так. Щоправда, нам із цього нічого не дісталося.

ДГ: Мені дуже шкода. (сміються) Коли зйомки завершилися, ви… Це був перший фільм Ентоні, а ви у ньому грали Джеймі, одну з головних ролей. Вас здивувало світове визнання, яке згодом завоював цей фільм?

АР: Ну, я думаю, це була ніби бомба сповільненої дії. Дивно розуміти, що саме цей фільм досі найчастіше асоціюється з Ентоні. Хоча, ви знаєте, він завжди був у пошуках істини. Я думаю, простота та правдивість цього фільму, і те, що Ентоні писав в основному для Джульєт Стівенсон, означає, що суть і душа цього фільму лежать на дуже міцній основі.

(сміються)

АР: Так, мабуть. Я почував себе дуже вільно. Адже це така розкіш, мати можливість просто слухати і реагувати, не надто піклуючись про властивості персонажа, які потрібно “накладати”.

ДГ: У мене залишилися чудові спогади про фільм, особливо про сцену, де ви після свого повернення граєте на віолончелі, потім з’являється ваша дружина і ваша спільна сцена. Вона прекрасна актриса, чи не так?

АР: Джульєт дивовижна. Як я казав, ми багато працювали разом у театрі, і коли знімалася ця сцена… вона має чудову інтуїцію… Вона дуже розумна, але й дуже спонтанна. Я не знаю, як можна було це відрепетирувати… Ми репетирували всі, напевно, тижнів зо два перед зйомками, але не було жодної репетиції цього моменту, і… ну як можна… А Ентоні просто поставив камери в кількох місцях , щоб зняти все, що відбуватиметься. Я, звичайно, не знав про це, і вона також не знала. Загалом те, що ви бачите на екрані – прояв акторського інстинкту.

ДГ: “Дякую, що сумувала за мною”. Чудові слова, які ви говорите після повернення. Прекрасна фраза.

АР: Там багато чудових фраз. Думаю, Ентоні завжди успішно уникав зайвої сентиментальності, постійно обманюючи очікування. Там багато гумору, щоб додати в хліб закваски, якщо хочете.

ДГ: Алане, у двох сценах, де ви граєте на віолончелі, хтось сидить дуже близько і грає замість вас? Ви, звичайно, рухали руками, але…

АР: На смичку завжди була моя рука.

ДГ: Точно.

АР: Все інше робила інша людина.

ДГ: Що там було, добре придумано. В останній сцені біля вікна із привидами ви бачите її з новим другом. Я думаю, це була одна із кульмінацій фільму.

АР: Тут у залі зазвичай лунають тваринні звуки. Ми з Джульєт звикли до цього на фестивалях. Люди поводяться пристойно до цього моменту, і раптом починають голосно плакати.

ДГ: Можу припустити, що якби Ентоні не помер, ваші дороги ще перетнулися б у майбутньому.

АР: О… Хто знає… Таке не можна передбачити чи чекати. Дороги перетинаються, якщо це судилося, або якщо є написаний сценарій, який тебе влаштовує. Насправді наші дороги перетиналися на короткометражці за Беккетом, де знімалися Джульєт, Крістін Скотт Томас і я. Це входило до програми сезону на честь Семюеля Бекетта, який проводив Джон Форд. Тоді ми з великим задоволенням знову побачились. Потім був концерт на честь Семюеля Бекетта в Рідінг (Reading). Здається, три роки тому.

ДГ: Він дуже пишається… завжди дуже пишався морозивом на острові Вайт. Адже ви пробували їх морозиво?

АР: Звісно.

ДГ: Воно чудове.

АР: Я знаю. До кожного фільму новий смак.

ДГ: Так. Воно чудове. Якщо відволіктися від “Щиро, шалено, глибоко”, який фільм Ентоні ви особливо любите?

АР: Звичайно, для мене величезне значення має “Англійський пацієнт”, бо коли Ентоні займався монтажем, я збирався знімати свій перший фільм під назвою “Зимовий гість”. Ентоні зі своєю звичайною гостинністю запросив мене до Сан Франциско поспостерігати, як він та Уолтер Мерч монтуватимуть фільм. І знову я став свідком дуже вразливого періоду у житті режисера. Ентоні показав мені чорнову версію, що тривала чотири години, дозволив висловлюватися, ставити часом досить поверхові питання… “Хто ця жінка? Куди вона йде? Що це за двері? Що це за будівля?”. Думаю, для нього та Уолтера це виявилося корисним у сенсі перевірки сюжетної лінії. Я був як дурень у кіно, що весь час повторює “я не розумію”. Тож я теж ніби брав участь у процесі. Звичайно, було неймовірно цікаво просто дивитися, як найбільший у світі редактор та Ентоні працюють над майбутньою легендарною картиною.

ДГ: Я знаю, що ви були присутні на жалобній церемонії на острові Вайт. Це був чудовий день та чудова подія.

АР: Стояла чудова, просто чарівна погода. Здавалося, Ентоні сам диригує всім, що відбувається. Я ніяк не міг потрапити туди, і зрештою полетів гелікоптером. Зверху відкривався чудовий вид на неймовірно прекрасну країну, в якій ми живемо. І назад я теж летів. Так що так. То був особливий день.

ДГ: Ми знаходимося в готелі Конкорд в Істлі. Ви були тут уже вчора. Адже ви брали участь у програмі пам’яті Ентоні, чи не так?

АР: Так, “пам’яті” у тому сенсі, що один із хореографічних номерів, поставлених Джонні Ланном, великим другом Ентоні, був накладений на текст, написаний Ентоні. Дивно чути голос Ентоні під час танцю і ще дивніше розуміти, що його немає, адже ти чуєш його голос і тобі здається, що він ось-ось увійде. Дуже важко, коли ось так несподівано і без попередження йдуть люди, чиє життя тісно переплетено з іншими, ті, хто заряджає тебе позитивною енергією. Неймовірно важко змиритися із цим.

ДГ: Він виступав у цьому шоу принаймні разів на шість, тому що ми знайомі вже… дуже багато років. Він був великим шанувальником Ван Моррісона. Думаю, доречно буде поставити запис Ван Моррісона в кінці нашої розмови про Ентоні, ви згодні?

АР: Звісно.

ДГ: Розкажу вам швидко одну історію, яку почув від Ентоні. Він був в аеропорту, здається, в Ірландії. Він мав із собою новий альбом Ван Моррісона, і він хотів підійти до нього, поговорити і попросити автограф. Але не наважився.

АР: Мила історія.

ДГ: На згадку про Ентоні Мінгелла. Отже, пісня Have I told you lately that I loved you, Ван Моррісон.

ДГ: Перед перервою на рекламу ми передавали чудову пісню Ван Моррісона. Тепер поговоримо про Алана Рікмана. Про вашу чудову кар’єру. Алан, ви знаєте, я беру інтерв’ю вже… о боже, більше 30 років, і вперше зустрічаю людину, яка має день народження того ж дня, що в мене. 21 лютого.

АР: ​​О, з Днем Народження у майбутньому лютому!

ДГ: І вас із Днем Народження! Найбільше мені подобається, що ви…

АР: А знаєте, хто ще народився цього дня? Роберт Мугабе.

ДГ: Правда? Найбільше мені подобається, що у вашій родині не було акторської династії. Ваш батько був робітником, ірландцем-католиком, а мама – з Вельсу, належала до методистської церкви. Сім’я була дуже робітничою і про акторство там навіть не думали.

АР: Ні. Але мати мала феноменальний співочий голос.

ДГ: Справді?

АР: Так. І якби обставини склалися інакше – ви знаєте, іноді просто доводиться працювати заради їжі – вона була б артисткою.

ДГ: Я знаю, вона була дивовижною жінкою. На жаль, ваш тато помер, коли ви були ще маленьким, і мама залишилася з чотирма дітьми, працювала на пошті. Їй, мабуть, було дуже тяжко.

АР: Звісно, ​​їй не доводилося вибирати, чим займатися. Я думаю, Велика Британія має певну вагу у світі, але якось виходить, що саме Велика Британія досі зберігає класову систему. Нас оточує безліч героїв, яким доводиться вирощувати дітей, годувати їх та одягати у неймовірно важких умовах.

ДГ: У дитинстві ви любили каліграфію та малювали аквареллю. Ви таки тяжіли до мистецтва з раннього віку?

АР: Так, я думаю, діти зазвичай тяжіють до того, що їм цікаво. Я нещодавно бачив по телевізору 7-річну дівчинку, яка била по м’ячу як молода… Навратілова. Просто тому, що побачила (теніс) по телевізору і зрозуміла, що хоче цим займатися. Звідки це? Так, я брав олівці та малював, писав фарбами з раннього дитинства.

ДГ: Я знаю, що ви якийсь час грали у школі Латімер. Зіграли кілька спектаклів.

АР: Так.

ДГ: Ви відразу відчули потяг до сцени?

АР: У школі була дуже сильна традиція драматичного мистецтва. Наші вчителі англійської мови любили театр. У нас завжди ставилися шкільні вистави. Після уроків ми регулярно збиралися та репетирували п’єси. Щороку давали шкільний спектакль, кожне Різдво був концерт. Щоразу щось відбувалося. У той же час школа була дуже академічною, тому зберігався баланс. Коли мені виповнилося 18 років, постало питання, куди вступати: до школи мистецтв чи до Університету. Школа драматичного мистецтва не розглядалася, і, як я зараз розумію, такий вибір у 18 років був би великою помилкою.

ДГ: Девіз вашої школи був, здається “повільно, але вірно”. Як і вашої кар’єри, чи не так?

АР: Так.

ДГ: Перш ніж стати актором, ви встигли попрацювати художником-оформлювачем? Ви працювали в Ноттінг Гілл Геральд?

АР: Так. Я та Девід Адамс.

ДГ: Сміливий хід, чи не так, зв’язатися з новою газетою?

АР: Це була одна з перших вільних газет, і так, я брав у цьому участь… Тоді не було комп’ютерів, все робилося вручну, ночами, безкоштовно, просто заради любові до мистецтва та з поваги до їхньої приналежності до лівого крила.

ДГ: Мій покійний батько працював набірником на лінотипі, пристрої, що друкував на металі. Пам’ятаю, як школярем часто спостерігав за ним. Так усе змінилося.

АР: Нас цьому теж навчали у школі мистецтв. Доводилося робити вручну плакати, монтувати елементи оформлення. Тож робота з пінцетом для крихітних металевих букв мені зовсім не чужа.

ДГ: Будучи ще любителем, ви брали участь у “Night must fall”, це так?

АР: Так.

ДГ: У залі методистської церкви Shepherds Bush?

АР: Ви знаєте про моє життя більше, ніж я сам. Так, це було.

ДГ: Ви навіть не мріяли… зараз ми говоримо про ваші досягнення, а тоді ви навіть не мріяли про сцену та кар’єру на ній.

АР: Я думаю, я завжди знав, чим хочу займатися, але… Все в моєму житті я робив років на 10 пізніше. Так вийшло. Натомість я підійшов до режисерської роботи з багажем школи мистецтв, і мені стало в нагоді абсолютно все, що я знав, коли довелося мати справу з візуальною стороною кіновиробництва.

ДГ: А 1972 року ви затіяли досить ризиковане підприємство: вступ до RADA. На прийомних іспитах ви читали один або два відомі уривки.

АР: Мені довелося прослуховуватися двічі. Вперше я читав про порожню корону з Річарда II і уривок з п’єси Джеймса Сондерса. На другому прослуховуванні… боже, чому я досі пам’ятаю… я читав уривок з “Непоправного”, комедії часів Реставрації (The Relapse, a Restoration comedy by Vanbrugh), і уривок з “Довгий день іде в ніч” (Long Day’s Journey Into Night).

ДГ: Вже навчаючись у RADA, ви якийсь час працювали позаштатним костюмером у Вест Енді?

АР: Так, коли я вже вступив до RADA, бо я не мав гранту, і доводилося заробляти на хліб.

ДГ: Дивно, що Джеремі Айронс, який народився на острові Вайт, до того, як стати відомим, відвідував щось на кшталт школи мистецтв і підробляв у Вест Енді біля кінотеатрів.

АР: Так. Готовий посперечатися, що кожному з нас часом доводилося займатися дивними підробітками.

ДГ: Ви справді одягали сера Ральфа Річардсона та сера Найджела Готорна?

АР: Я ніколи не одягав сера Ральфа, я стикався з ним у коридорі і “падав на коліна”… Зазвичай я приносив сорочки Найджелу в гримерку. А через кілька років я, що дивно, вже виступав з ними на одній сцені.

ДГ: Ви колись говорили їм про це?

АР: О так.

ДГ: Ви були призером у RADA. Ви добре вчилися?

АР: Так, я вчився нормально, але я дуже радий, що ми позбулися призової системи.

ДГ: Так.

ДГ: Алан, у вашій кар’єрі досить рано з’явилися дві віхи. Багато хто вперше побачив вас у “Барчестерських хроніках”, де ви грали Обадія Слоупа, честолюбного священика.

АР: ​​Серцеїда.

ДГ: Так, серцеїда.

АР: Це був дуже кумедний фільм. Чудовий сценарій Алана Плейтера (за не менш прекрасним романом), де приголомшливо зображено внутрішню політичну боротьбу. Все дуже смішно.

ДГ: Чи правда, що свого героя ви малювали з одного із політиків?

АР: Не думаю. Кого ви маєте на увазі?

ДГ: Мені здається, ви колись казали, що висміюєте політиків, які вам не подобаються. Просто хотів дізнатися, чи це правда.

АР: Я вже не пам’ятаю. Можливо, колись я це й казав. Хто ж це міг бути тоді? Пройшло вже чимало часу.

ДГ: Це було десь у 80-ті роки?

АР: Так.

ДГ: Ви потім відразу знялися в кількох серіях “Людей Смайлі”, а потім – у “Ромео та Джульєтті”.

АР: Фільм “Ромео і Джульєтта” був моїм першим телефільмом, в якому я знявся завдяки Алвіну Ракову, який ризикнув взяти новачка на роль Тібальта. Але Тібальт – майстерний фехтувальник, а тут довелося довірити меч людині, яка погано собі уявляла, що таке камера, як і що робити, щоб бути переконливим. Це було щедро з його боку.

АР: Так.

ДГ: Чи важко вам доводилося між зйомками у “Барчестерських хроніках” та цією виставою?

АР: Та ні. Я приємно проводив час. Тоді молоді актори ще мали грати у репертуарних театрах по всій країні. Та система нині принижується та знищується відсутністю фінансування, труднощами із навчанням дітей. Репертуарні театри більше не можуть запрошувати великий склад та ставити масштабні вистави. Це шкодить театру, його життю та процвітанню.

ДГ: Алан, за часів репертуарних театрів можна було грати в одній виставі, репетирувати іншу, читати третю, і це було чудово, чи не так?

АР: Так. Хоча, працюючи у Стратфорді, я також грав у трьох п’єсах репертуарного театру.

ДГ: А у RSC ви познайомилися з Рубі Векс?

АР: Так, але це було коли я вперше працював у Стратфорді наприкінці сімдесятих.

ДГ: Ви одразу помітили її талант, коли побачили її на сцені?

АР: Звичайно, в ній завжди було світло. Я пам’ятаю, як вони з іншою великою актрисою Дарлін Джонсон робили нічне ревю… Думаю, за Рубі завжди йшла її зірка. Це ревю вона назвала “Шоу Джонсон-Векс”.

ДГ: Дуже розумно. І ви з того часу стежили за її кар’єрою з великою цікавістю?

АР: З зікавістю та участю. Я був у неї режисером на фестивалі в Единбурзі, потім ми разом працювали у її “Шоу однієї жінки” у Вест-Енді.

ДГ: На Бродвеї вас помітили і запросили зніматися в кіно, і ви раптово опинилися в одному фільмі з Брюсом Віллісом. Ви ж не про такий перший фільм мріяли?

АР: Напевно ні, але вийшло, що він став своєрідною класикою. Жодного дня не минає, щоб його не показали. Він найкращий у своєму роді. Якщо уважно подивитися, кожен чорний там – позитивний герой, там багато гумору і картинка прекрасна. Це дуже проста історія, дуже добре розказана. Але, звичайно, я не на це чекав. Я взагалі не думав, що зроблю кар’єру у кіно. Я просто йшов за своєю долею.

ДГ: Ганс Ґрубер як персонаж одразу завоював світову популярність.

АР: Про це якось не думаєш, просто знімаєш кіно і намагаєшся вкладати сенс у свою працю. Напевно, тут знову роль зіграло моє невігластво. Я нічого не знав про кіновиробництво і підходив до роботи так, як би підходив до ролі в театрі. Режисер просто трохи дивувався, коли я ставив питання на кшталт “Хто це?”, “Звідки він взявся?”, “Яка у нього біографія?” та інше. Питання “Чому він одягнений як терорист?” в результаті призвів до того, що мій герой одягнув елегантний костюм.

ДГ: Ви з Брюсом Віллісом з того часу ще бачилися?

АР: Так, я був організатором заходу на його честь у Лос-Анжелесі шість чи сім років тому.

ДГ: Не знаю, чи це правда, але ви колись казали: “я отримав роль, тому що був дешевий”.

АР: Так, я це казав. Це правда.

(сміються)

ДГ: Добре бути дешевим. І це стало відправною точкою.

АР: Так, звісно.

ДГ: Повернувшись, ви знялися в телепостановці BBC “Благодійники” (Benefactors, 1989). Наскільки різними були ці дві ролі.

АР: Так. Ну, ти завжди намагаєшся бути в річищі чудового літературного твору, тут п’єси Майкла Фрейна. Та й робота з Гаррієт Вокер, Барбарою Флінн і Майклом Кітченом чого варта.

ДГ: Майкл Фрейн – блискучий письменник, чи не так?

АР: Чудовий. Особливо для акторів.

ДГ: У Голлівуді ви знімалися в “Січневій людині”. Ви згадуєте про це із задоволенням?

АР: Я згадую все, що робив. Якщо мене спитають – “Який фільм ваш улюблений?” – Відповім, що у мене немає улюблених фільмів. Зйомки займають від шести тижнів до трьох місяців життя, ти запам’ятовуєш те, що відбувається за кадром, відвідуєш інші країни, ти завжди трохи турист, якщо обставини дозволяють. Деякі моменти за кадром неможливо забути, як і людей, із якими потоваришував. Пет О’Коннор, режисер “Січневої людини”, і його дружина Мері Елізабет Мастрантоніо стали моїми найближчими друзями в Лондоні. Насправді ти оцінюєш не фільм як такий, чи вийшов, чи ні.

ДГ: Ви були і в Австралії, знімалися в австралійському вестерні.

АР: Так.

ДГ: “Квіґлі в Австралії”. Було чудово, так?

АР: В Еліс Спрінгс було неймовірно добре, знову ж таки, багато моїх близьких друзів з’явилися у зв’язку з цим фільмом.

ДГ: Кліп гурту Texas під назвою In Demand. У музичному відео виступив мій гість Алан Рікман. Ви справді танцювали з Шарлін?

АР: Танцював. Це було дуже хвилююче.

ДГ: Можу собі уявити.

АР: О шостій ранку на заправці десь на околиці Лондона.

ДГ: Для акторів таке корисне. Відкриває шлях до іншої аудиторії.

АР: Ну, доводиться трохи розширювати свої межі. Скажу прямо, це було неймовірно втішно. Шарлін Спітері дзвонить і питає: “Станцюєте зі мною танго?”

ДГ: Не всякий чоловік зміг би відмовитись.

АР: Я міг би.

ДГ: Алан, 1991 був особливим. Ми вже детально обговорили “Щиро, шалено, глибоко”, незвичайне кіно. “Закрий мої очі”, “Робін Гуд: принц злодіїв”. 1991 приніс цим картинам місце в першій десятці кращих голлівудських фільмів.

АР: Не можу повірити, що перші два потрапили до десятки у Голлівуді. В Англії вони не отримали такої уваги, але точно не були забуті.

ДГ: Баррі Норман у своєму шоу назвав вас британським Актором року.

АР: Я не знаю. Я за цим не стежу. Дякую, Баррі Норман.

ДГ: Нещодавно переглядав “Робіна Гуда”. Це справді голлівудський фільм, не особливо видатний, і, гадаю, однією з його гідностей був шериф Нотінгемський, де ви так віртуозно перегравали. То ж і було задумано?

АР: Це була моя найтонша робота. Я із задоволенням дізнався, що плануються зйомки фільму під назвою “Нотінгем”, про шерифа, з Расселом Кроу у головній ролі. Я міг би дати йому кілька порад.

ДГ: У вас були фрази “і зроби шви маленькими”, і ще щось про Різдво.

АР: Я сказав “Скасуйте Різдво”.

ДГ: Вам подобається зніматися у таких ролях? Чи отримували ви задоволення від зйомок у такій великій картині, чи було весело на знімальному майданчику та за кадром?

АР: Так. Хоча кіно з таким величезним бюджетом – це зовсім інший світ. За тобою постійно ходять люди, які підраховують витрати, з ручкою в руці та панікою на обличчі. Все дуже дорого, і веселощі – останнє, що їх цікавить. Їм треба щоб ти вписувався до бюджету. Мені дуже сподобалося працювати з Кевіном Рейнолдсом та Кевіном Костнером, хоча з останнім ми познайомилися лише під кінець картини, у сцені бою на мечах. Було класно працювати з Джеральдін МакЮен.

ДГ: Ваш дует був би чудовим.

АР: Неймовірно приємно бачити таку відому і по-справжньому уславлену актрису, як Джеральдін, з одним оком і в моторошній перуці, що отримує непідробне задоволення від роботи.

ДГ: За цей фільм ви отримали BAFTA?

АР: Отримав.

ДГ: Чи були здивовані?

АР: Ну… Я не знаю. Я був щасливий від того, що у невишуканої гри теж з’явилося майбутнє. Значить бути вульгарним теж можна.

ДГ: Ви брали участь і в такій картині, як “Месмер” Тіма Робінсона. Як враження?

АР: Дуже добрі. Це була дебютна режисерська робота Тіма Робінсона. Мені подобається сама ідея того, що актори займають місце за камерою, якщо вони мають до цього талант. Бог свідок, є багато прикладів в історії.

ДГ: “Розум і почуття” – мій беззмінний фаворит серед ваших фільмів. Я дивився його стільки разів. Ви граєте полковника Брендона. Я взагалі люблю історичні драми, а цей фільм вважаю витвором мистецтва. Чи можливе повернення костюмної драми?

АР: А що, вона йшла кудись? Можливо, щодо почуттів. Коли Емма Томпсон пише сценарій, а Енг Лі виступає як режисер, ці двоє дивитимуться на світ Джейн Остін у трохи різні телескопи. Вони обидва, як і Ентоні, шукають істину.

ДГ: Цей фільм став для вас чудовою нагодою втекти з рамок попередніх типажів, наприклад, лиходія. Роль була абсолютно іншою – вам усі співчували.

АР: Ну, він на 110 відсотків хороша людина та на 120 відсотків цілісна натура. Іноді, граючи роль, корисно звужувати поле зору.

ДГ: Мені сподобався маленький епізод, де навіть нічого не кажете: ви принесли квіти, і тут є Віллобі, теж з квітами. Прекрасна сцена. Ви повертаєте голову, щоб подивитись, які квіти він приніс.

АР: З’являється красивий, молодий, чорнявий гульвіса з оберемком.

ДГ: Прекрасна сцена, де ви розповідаєте міс Дешвуд правду про Віллобі. Ви самовіддано відкриваєте правду про своє минуле.

АР: Тоді ми зіткнулися з ще однією проблемою. Сцену знімали не в декораціях, а в справжньому будинку, і бідні оператори насилу переміщалися в маленькому просторі, уникаючи дзеркал та інших деталей інтер’єру.

ДГ: У фіналі було весілля, подвійне весілля. Ви довго знімали цю сцену?

АР: На мою думку, один день. На жаль. З цим фільмом взагалі все вдало складалося, особливо щодо погоди. Мене навіть у свій час називали “капітан погодні умови”, тому що я сидів у готелі і чекав, коли ж сонце сховається, щоб зняти деякі сцени. Цей фільм був ніби оповитий золотим сяйвом. Знаєте, живучи в Англії, так важко передбачити.

ДГ: Ні.

АР: Сидячи верхи, ти тримаєш поводи і схрещуєш пальці одночасно.

ДГ: Фільм “Распутін” приніс вам Еммі. Ще один успіх.

АР: То був унікальний досвід. Ми знімали більшу частину фільму у санкт-петербурзі [примітка автора сайту – з маленької букви написано спеціально))]. Потім, коли почалися різні складнощі… У росії настало лихоліття, коли було важко знімати, годувати знімальну групу, і нам довелося переїхати до Будапешта раніше, ніж планувалося. Цікаво грати людину, яку колись демонізували. Якби він був сьогодні живий, мав би успішну клініку на Гарлей-стріт.

ДГ: Коли вам доводиться грати певних персонажів, ви, звичайно ж, робите “домашню роботу”, вивчаєте матеріал. Вас приваблює особистість, яку ви граєте, її історія?

АР: Безперечно. Починаєш розуміти, що про багатьох людей ми судимо дуже упереджено. Так вийшло і з Де Валерою з “Майкла Коллінза”. Так що так, я зараз надолужую той час, що проспав на уроках історії в школі.

ДГ: Алане, ви відмовилися від багатьох ролей за ці роки. Я знаю, що ви відкинули пропозиції брати участь у таких фільмах, як “Каррінгтон”, “Король лев”, “Віто”, “Золоте око” про Джеймса Бонда.

АР: О, не зовсім так.

ДГ: Ні? Добре. У газетах не завжди пишуть правду. Які ж пропозиції ви відкинули?

АР: “Я відкинув” звучить вкрай зарозуміло. Я не отримував жодних пропозицій щодо “Золотого ока”. У “Каррінгтоні” я просто вирішив не брати участь. І в театрі, і в кіно доводиться приймати рішення, якщо, наприклад, не хочеш займатися чимось, що нещодавно вже робив. Наприклад, ти щойно відіграв шість місяців у театрі, і не хочеш одразу зав’язуватися ще з однією виставою, бо просто втомився і не має сил. Так що ми говоримо “ні” з цілого ряду причин. І тут зовсім нема про що шкодувати.

ДГ: Коли у вас була смуга ролей лиходіїв, ви відмовлялися від якихось із них, бо вони були схожі на попередні? Ви боялися стати заручником типажу?

АР: Ну, сенс у тому, що якщо провести підрахунок, реальні лиходії залишаться у меншості по відношенню до багатогранних, складних, а загалом хороших людей. Просто якісь фільми мають більший рекламний бюджет та отримують більше уваги.

ДГ: Ви брали участь у проекті “Дзвони-2” (Tubular Bells II)

АР: Так.

ДГ: У номері з дзвоном.

АР: Це було дуже цікаво. Начебто здійснив подорож назад у юність.

ДГ: Беручи участь у “Дзвонах” та подібних проектах, ви долучилися до популярної музики.

АР: Я знімався в одному музичному відео та брав участь у створенні кількох альбомів.

ДГ: Северус Снейп із “Гаррі Поттера”. Ви знялися вже у всіх фільмах.

АР: Про “Гаррі Поттера” я волію не говорити, оскільки обов’язково знайдуться діти, які читають лише першу книгу. Вони можуть почути щось, що нині не хочуть знати.

ДГ: Коли ви приймаєте щось нове, у вас з’являються нові шанувальники.

АР: Актори вдячні, якщо хоч хтось хоче бачити плоди їхньої праці. Однак дитина відчуває особливі відчуття, зустрічаючи того, з ким пов’язані образи після читання книги, або, на жаль, просто після перегляду DVD. Ти бачиш, як він подумки розуміє, що до чого, співвідносить уяву і реальність.

ДГ: Фільм “Реальне кохання” теж ламає традицію. Цілком інший типаж ролі для Алана Рікмана.

АР: Так, він звичайний чоловік. Звичайний чоловік, який зраджує дружині.

ДГ: Мені подобається сцена, де ви купуєте кольє. Ваш дует з Ровеном Аткінсоном у ролі продавця був приголомшливий. Чи весело було знімати цей епізод?

АР: Так, але зйомки відбувалися вночі в Селфріджес, і під кінець ми обидва ледве трималися на ногах. Звісно, ​​знімали вночі з розумних міркувань. До шостої ранку нам потрібно було покинути приміщення, щоб магазин встиг відновити звичайний порядок відкриття. Але розум не завжди може домовитись із тілом.

ДГ: У таких фільмів дуже велика аудиторія. Принаймні так здається.

АР: Річард Кертіс віртуозно пробуджує інтерес у глядача. Думаю, фарисейство і самовдоволення в людях йому нехтували.

ДГ: Поговоримо про режисуру. Ви згадали свою роботу “Зимовий гість” 1997 року. Ви також були режисером спектаклю “Мене звуть Рейчел Коррі”, який йшов з великим успіхом у Вест-Енді і за який ви отримали премію. Ви плануєте й надалі працювати у цьому напрямі?

АР: Думаю, це буде компроміс. Я не йду в режисуру на шкоду акторській професії. Хоча режисура – ​​важлива частина мене. У серпні я збираюся ставити п’єсу в театрі “Донмар”, а наступного року зніматиму фільм. Так що відповідь – так, я займатимуся режисурою і далі.

ДГ: Вам доводилося працювати з багатьма великими режисерами, такими як Ентоні Мінгелла. У процесі роботи ви у них чогось навчалися?

АР: Думаю так. Я дивлюся на них і заздрю ​​їх впевненості, мужності, з якою вони приймають рішення, бо в цьому є сенс режисерської роботи. Потрібно приймати рішення тисячу разів на день. Люди підходять до тебе і ставлять запитання, запитання та запитання. Їм потрібні відповіді, відповіді та відповіді. Інакше справа не зрушить із мертвої точки. Я вже згадував помічників продюсера, що стоять по периметру майданчика з годинником або чековою книжкою.

ДГ: Вас дратують перерви у зйомках, чи ви до цього звикли?

АР: О, я люблю перерви.

ДГ: Так?

АР: У мене це начебто хобі.

ДГ: У “Міцному горішку” у вас було, напевно, всього по 8 рядків на день.

АР: Напевно, але тоді все було нове для мене. І було з ким поговорити. Чудово, коли тебе слухають та чують.

ДГ: Озираючись назад, що ви думаєте про співвідношення ваших театральних та кіноробіт? Адже кіноактору іноді потрібне підживлення живої сцени.

АР: Мабуть, останні 10 років я мало працював у театрі. Справа в тому, що в театрі твоя згода потрібна завчасно, а в кіно ти маєш бути готовим зніматися з наступного тижня. Вимоги ці погано стиковуються. Добре, якщо графік зйомок уже затверджений і ти знаєш, що десь буде проміжок і шість тижнів можна грати в театрі. Театр – це як релігія. Або як тренажерний зал. Не ходиш – м’язи слабшають.

ДГ: Там, звичайно, не такі гонорари, але ж живий театр має величезне значення.

АР: Не всім. Для мене – так. Для мене театр неймовірно важливий.

ДГ: 2002 ви грали в блискучій п’єсі Ноеля Коварда “Приватні життя”, в Вест-Енді і на Бродвеї. Чи є відмінності між лондонською та бродвейською публікою?

АР: Є. Потрібно їх просто відчути. У Ноеля Коварда буває потрібно змінити вимову деяких слів, інакше тебе просто не зрозуміють. Десь трохи поміняти ритм. У Нью-Йорку народ дуже кмітливий. У якомусь сенсі це місто більш театральне, ніж Лондон. Можливо, тому що Лондон займає таку велику площу. У Мангетені все дуже компактно. Якщо твоя п’єса в Нью-Йорку має успіх, ти дізнаєшся про це, просто пройшовшись вулицею.

ДГ: Ви отримали можливість зніматися в перший сезон на Бродвеї. На Бродвеї набагато легше бути поміченими людьми від кіно, аніж на Вест-Енді.

АР: Так, тут же зосереджена вся кіноіндустрія.

ДГ: Один із ваших пізніших фільмів – “Суїні Тодд”. Перш ніж ми почнемо розмову про нього… Я дивився його ввечері в четвер, у п’ятницю я зазвичай купую…

АР: Ви обходили м’ясні магазини стороною.

ДГ: Я завжди купую пироги з м’ясом, але цього разу я не зміг себе змусити навіть подивитись на них.

ДГ: Для вас це був інший формат, мюзикл.

АР: Так. Мені й раніше доводилося брати участь у пантомімах та мюзиклах, коли я працював у репертуарному театрі. На початку кар’єри ти робиш те, що скажуть. Зніматися в цьому фільмі було таке задоволення, адже це насамперед Тім Бертон, це Стівен Сондхейм і Джонні Депп. Чиста насолода. Коли вже вивчив цю кляту пісню.

ДГ: Ви співаєте її двічі.

АР: Пісня з заковиркою. Іноді мозок тобі підказує, що зараз буде ця нота, а Стівен Сондхейм каже “ні, ось тут ця нота”, на півтону нижче чи вище. Важко запам’ятати.

ДГ: Розкажіть про вашу роль у кінцівці фільму. Знято дуже реалістично. Я знаю, ви не скажете, як це було зроблено, але сцена смерті є дуже реалістичною.

АР: Взагалі на знімальному майданчику все було зовсім не так натурально. Розкажу, як це знімалося. Звичайно, був і скульптурний грим, і трубки у мене на грудях, приєднані до ручних насосів, що залишилися за кадром. І ще, щоб потім зробити потрібну корекцію кольору на екрані, кров зробили яскраво оранжевого кольору, і цукру туди намішали. Якщо раптом проковтнеш.

ДГ: Вам сподобалося грати суддю Терпіна?

АР: Сподобалася, хоча й було нелегко, адже він такий жорстокий. У фільмі взагалі нема приємних людей. Це було таке змагання на звання найнеприємнішого. Але я намагався зіграти так, щоб суддя таки був схожий на людину.

ДГ: Відмінний відгук про фільм написали, на мою думку, в Америці. Ваш герой “випромінював зарозумілість та моральне розкладання”.

АР: Правильно, так і було.

ДГ: Ви не плануєте брати участь в інших мюзиклах?

АР: Поки що ні, проте, ніколи не варто говорити “ніколи”.

ДГ: Справді?

АР: Так. Це таке гарне американське кіно. Смішне та стильне. А восени у США виходить ще один фільм, “Син нобелівського лавреата”. Як я вже згадував, наприкінці серпня я почну працювати над п’єсою Стрінберга в театрі “Донмар” як режисер.

ДГ: Чудово. У цьому театрі вистави неймовірно гарні, багато зірок бере участь.

АР: Просто чудові актори та спектаклі. Актори люблять грати у цьому місці. Ви знаєте, там ти не пов’язаний шість місяців поспіль, а можеш відпрацювати один і зайнятися чимось іншим.

ДГ: Якби ви не надійшли до RADA, як, на вашу думку, склалося б ваше життя? Ви могли б стати успішним художником-оформлювачем?

АР: Думаю, мені пощастило, що з професією художника-оформлювача вдалося розлучитися. Ми були дуже успішні (але не в сенсі фінансів), створили дизайнерську групу і швидко вийшли на досить високий рівень. Проте ми нічого не знали про те, як вести бізнес. Багатим так ніхто і не став. Для мене це означало можливість піти. Я подумав: “Ну і що далі? Нічого вже не зміниться”. І тут внутрішній голос мені каже: “Ти ж завжди хотів бути актором”. Тож… Я не знаю. Ти або підштовхуєш своє життя, або прямуєш чуттям, одне з двох.

ДГ: Алан, на острові Вайт любителів театрів, що подають надії. Багато хто з них ставлять п’єси Ентоні. Що б ви їм порадили? Ви були актором-аматором, який згодом виріс до професіонала найвищого рівня.

АР: Працювати у аматорському театрі може бути дуже чудово. Там має бути цікаво і весело. Слово “гра” у назві п’єси Беккета в постановці Ентоні має подвійний сенс. Це спектакль (по-англійськи гра, play – прим.пер.), що передбачає гру та оповідання. Людина завжди відчуває потребу розповідати іншим людям історії. Чим менше в рівнянні твого его, тим краще ти бачиш свою роль у розповіді, тим більше ти почуваєшся інструментом, який має ідеально підходити для свого завдання. Переконайся, що пробіжиш сто ярдів, не захекавшись. Переконайся, що дихаєш. Не зможеш дихати – не зможеш говорити. Просто налаштуйте свій інструмент для оповідання та гри.

ДГ: Алан Рікман. Приємно було розмовляти з вами. Дуже дякую за те, що приділили мені час.

АР: Дякую вам.

ДГ: Бажаю вам великого, безперервного успіху у кар’єрі.

АР: Дякую.

ДГ: Сьогодні ми згадуємо нашого спільного друга, великого Ентоні Мінгеллу. Ми ніколи його не забудемо.

АР: Фільми хороші тим, що залишаються назавжди. У всіх роботах Ентоні глядачеві є над чим замислитись.

ДГ: Удачі та велике спасибі.

АР: Дякую.