14 грудня 2006
Брюс Кіркланд – Toronto Sun / Canoe
Який сюрприз! Для Алана Рікмана — різкого, витонченого та надзвичайно талановитого англійського актора — відрядження до Вави, Онтаріо, стало задоволенням, а не прокляттям.
«Я просто подумав: “Ого, яка пригода!”» — захоплено розповідає 60-річний Рікман під час нещодавнього візиту до Торонто. Рікман, який народився у Гаммерсміті, Лондон, у сім’ї з ірландським та валлійським корінням відразу після Другої світової війни, ніколи раніше не чув про північне онтарійське містечко Вава. Але коли фільм Snow cake став британсько-канадською копродукцією, а Вава з її гігантською канадською гускою стала місцем зйомок, він подумав, що це чудова можливість.
«Кудись же треба їхати, а я люблю працювати в маленьких громадах, хоча й почуваюся трохи винним, бо фільми мають схильність “колонізувати” місцевість, куди приїжджають».
Деякі кіновиробники поводяться зверхньо, визнає він, і наводить абсурдні приклади:
«Зріжте ті шість дерев — вони псують нам кадр. Та хіба цей будинок обов’язково має тут стояти? Вбийте цю людину!»
Але зйомки Snow cake під керівництвом валлійського режисера Марка Еванса, за участі його партнерки по Galaxy Quest Сігурні Вівер і канадійки Керрі-Енн Мосс, виявилися справжнім благословенням. У Ваві не зрубали жодного дерева, не знесли жодного будинку й не постраждала жодна людина. Найбільшою проблемою стала нестача снігу на початку квітня, але місцеві мешканці навіть запасали сніг у своїх гаражах, ховаючи його від сонця, щоби використати його на знімальному майданчику.
«У цьому випадку, я вважаю, все склалося дуже щасливо», — каже Рікман. — «І ви ж не знімаєте якийсь божевільний бойовик у містечку; ви справді знімаєте фільм про маленьку громаду. Мені подобається “середина ніде”. Це допомагає зосередитись — усі сили концентруються. Ти по-справжньому думаєш про роботу, і це добре — вибратися кудись подалі».
Актори й знімальна група жили в шале мотелю Wawa Motor Inn. «У тому готелі, в тому ряду шале, колись відпочивав Ґленн Ґульд, аби втекти від усього світу», — каже Рікман про вже легендарного й ексцентричного торонтського піаніста, який свого часу перевернув уявлення про класичну музику. — «У цьому місці є щось таємниче».
Фільм Snow cake також має в собі таємницю — внутрішню силу, що випромінюється з його центральних персонажів: аутистичної дорослої жінки (Вівер), її запальної сусідки (Мосс) і незнайомця (Рікман), який потрапляє до міста через трагічну подію.
Рікман був першим, хто погодився на участь у проєкті після прочитання сценарію британської сценаристки Анджели Пелл. Пелл добре знається на аутизмі — її десятирічний син має цей діагноз. Snow cake перетворює її реальність на зворушливу вигадку про дорослий аутизм.
Це було настільки сильне й гарно написане, що він не зміг відмовитися, каже Рікман:
«Ви хапаєтесь за таке, як за воду в пустелі — в тому освіжаючому сенсі, що її уява настільки відкрита, і вона пише щось, що не має меж».
«Було важко втілити це — з різних практичних, а особливо фінансових причин. Тому тут є дуже справжнє відчуття досягнення: коли на певному етапі в житті ти просто закочуєш рукави, вступаєш у невідоме — і берешся до справи».
«Ми взялися. Ми зробили це. І це вже є. І я думаю, що всі, хто був залучений до фільму, пишаються ним».
На запитання «Чому саме ця історія?» Рікман дає несподівану відповідь:
«Тому що світ злетів із петель. І якщо ми не будемо боротися, щоб розповідати історії, які на певному рівні говорять: “Ось ким ми були. Ось ким ми стали. Ось ким ми можемо бути. Ось ким ми не повинні бути!”…»
Рікман не завершує свою думку словами «якщо не…», натомість переформульовує:
«Ми розповідаємо історії одне одному про себе. Ось ким я є. Я частина ланцюга оповідачів. Я — один з його елементів: як актор і часом як режисер».
«Інакше я не маю жодної функції. Інакше це просто вихваляння або продаж одягу й глянцю. А це — гра на скрипці, поки Рим горить. А Рим горить!»
