Актор згадує свою роль Северуса Снейпа у фільмі «Гаррі Поттер і Дари Смерті, частина 2», а також в інших серіях поттеріани.
– Розповідають, ніби ви, вперше ознайомившись із роллю, відмовилися братися за неї, поки не поспілкувалися з Джоан Ролінґ і не почули від неї щось таке, що спонукало вас погодитись на цю роль. Що вона вам сказала?
АР: Не пам’ятаю, щоб я колись відмовлявся від цієї ролі. Напевно, я просто дуже обережно і обачно поставився до того, частиною чого мені пропонувалося стати. Зрозуміло, я сказав, що маю насамперед поспілкуватися з цією жінкою, щоб отримати хоч якесь уявлення про те, як і кого мені грати. Після цього у нас відбулася телефонна розмова. Звичайно, вона не стала розповідати чи навіть натякати на те, чим закінчиться вся ця історія, тому мені довелося так само, як і всім іншим, купувати книги, щоб дізнатися, нарешті, що там далі. Вона просто видала мені крихітну частинку потрібної інформації, яку я пообіцяв ніколи і за жодних умов не розкривати – і не розкрию! Ця інформація не стосувалася інтриги сюжету і не була ключовою, але для мене вона була безцінною, оскільки завдяки їй я зміг вибрати для себе якийсь один напрямок, а не інший, не третій і не четвертий.
– Чи доводилося вам розмовляти з нею за ці роки, поки ви втілювали на екрані розвиток історії Снейпа?
АР: Ні, ми більше не розмовляли. Я хочу сказати, що ми, звичайно ж, бачилися з нею на різних заходах, проте вона має одну дивовижну рису – дивовижну з погляду нас, акторів: вона практикує принцип невтручання. Можливо, вона була на знімальному майданчику, проте я жодного разу її там не бачив. Думаю, це було дуже мудро з її боку. Очевидно, вона брала участь у роботі над сценарієм, і їй надсилалися чернетки, в які вона вносила свої зауваження, але я зовсім не відчував її контролюючої присутності. Вона просто залишила все на нашу совість.
– Оскільки в процесі зйомок епопеї все ще продовжували виходити книги, і з кожною новою книгою у вас з’являлося все більше інформації про те, що і як повинен був робити Снейп, чи було щось таке, що допомогло вам краще зрозуміти вашого персонажа або здивувало вас у ньому?
АР: Було, я думаю, але аж ніяк не в тому сенсі, що я весь час сидів і ворожив: «І що тепер?», або: «Ага, ось що він зробив, виявляється!». Самотній шлях йому був уготований з самого початку і до самого кінця, і я розумів, що, поки епопея не закінчена, я не можу бути точно впевнений, що його чекає попереду. Таким чином, поки я читав сценарії фільмів і втілював їх у своїй грі, над моєю головою – так само, як і над головами кожного з нас – весь час, до самого кінця стояв великий знак питання. Знаєте, ставка для Снейпа завжди була занадто висока, незалежно від того, яким буде результат.
– Як вам було грати настільки емоційно складну і неоднозначну роль усі ці роки? Що ви відчуваєте – задоволення чи певну розгубленість? А може, й те й інше?
АР: Знаєте, завжди корисно зіграти складну та неоднозначну особистість, оскільки, по-перше, це – перевірка акторських здібностей, а по-друге, це дає можливість поринути з головою у світ найцікавіших історій, адже у найцікавіших історіях неодмінно мають бути складні та неоднозначні персонажі! Таким історіям потрібні загадкові герої, про яких і глядач, і читач просто не знає, що думати. Люди повинні ставити запитання на кшталт: «Хто це зробив?», «Чи це була ідея?» – або: «Що в нього сталося і з чиєї вини?». Це допомагає вам зберігати зосередженість. Щоразу, коли я отримував новий сценарій і читав його, кожна сторінка була для мене відкриттям.
– Як вам працювалося пліч-о-пліч з юними акторами на чолі з Деном, Рупертом та Еммою – акторами, які росли так само, як і їхні персонажі? Чи вдалося вам вплинути на їхнє професійне акторське зростання – чи, можливо, вони теж якось на вас вплинули?
АР: Ви просто не можете не зазнати впливу такої… емм… юності, такої вразливості, а також мужності та працьовитості – якостей, які всі троє виявляли надміру з самого початку. Мені, звичайно, добре міркувати про це – я був задіяний у зйомках всього по сім тижнів на рік, а вони працювали не покладаючи рук щодня! Таким чином, у їх випадку десять років, присвячених фільму, – це справжнісінькі десять років. Кількість вихідних, що випали на їхню частку, мізерно мало в порівнянні з кількістю робочих днів. До того ж їм доводилося осягати складну науку гри кіноакторів і вчитися так висловлювати думку, описану в сценарії, щоб люди склали враження, ніби це твоя власна думка. Ще вони мали навчитися слухати і дізнатися про те, що вміння слухати не менш важливо для фільму, ніж уміння говорити. Мені здається, всьому нашому проекту неймовірно пощастило з такими акторами як ця трійця! І ще… Ти бачиш, як вони ростуть, але ти можеш не усвідомлювати цього доти, поки не подивишся найперший фільм і не замреш від тихого шоку: якими ж крихітними вони були колись!
– Напевно, вони з цікавістю дивилися на абсолютно новий світ, що з’явився перед ними? І ще вони, мабуть, убирали як губка всі премудрості?
АР: Так, це так – але, з іншого боку, ні Ден, ні Руперт, ні Емма при цьому ніколи не втрачали своєї індивідуальності. Вони всі дуже різні; це було ясно з самого початку, і це як і раніше. І ось ще що вони сказали б, на мій погляд: хоч у кожного з них своє життя, їх пов’язує загальний спогад про те, в чому вони разом брали участь, і це, в якомусь сенсі, їхній спільний секрет, який вони збережуть у своїй душі навіки. Напевно, я більше нічого не говоритиму, оскільки все це дуже особисте.
– Те, що можуть зрозуміти лише ці троє?
АР: Ну так, напевно… Знаєте, крім того, що їм доводилося вкладатися щосили, потім, після виходу фільму – до речі, скільки разів це було? Вісім? – на них раптово обрушувалася хвиля популярності у світлі фотоспалахів, з якою теж доводилося мати справу. Плюс до всього – усвідомлення того, що їхні життя тепер взаємопов’язані. І при цьому вони примудрилися вистояти, вирости та стати чудовими молодими людьми! Це просто диво.
– В останньому фільмі у вас було кілька страшних сцен із Ральфом Файнсом. Як вам працювалось із Ральфом?
АР: Ральф – мій дуже хороший друг, а також людина, яку я глибоко поважаю як актора – не лише як кіноактора, а й як театрального артиста, який час від часу повертається на сцену, щоб спробувати себе у великомасштабних та важких ролях. Він ніколи не шукає легких шляхів. Так чудово зніматися у сцені разом із людиною, якій не позичати мужності та відточеної майстерності! І хоча ми з ним хороші друзі, на знімальному майданчику ми стаємо просто партнерами по роботі і не даємо один одному спуску. Ми – як два боксери на рингу, які вступили у поєдинок, і це – найкращий для нас варіант.
– І він був гідним супротивником?
АР: Так, нам сподобалося!
– Кілька слів про останній фільм. Мабуть, у ньому знайшла своє вираження тематика всіх попередніх серій?
АР: Останній фільм – про рішучість та про те, як почати все спочатку. Це – свого роду трамплін у реальне майбутнє для цих трьох друзів, стрибок у життя, яке чекає на них попереду. Тому в той момент, коли вони відправляють до Гоґвортсу своїх дітей, над їхніми головами немов мерехтять яскравим неоном такі поняття, як спокута провини, вірність, а також те, у що ти віриш, і твої життєві цінності.
– Розкажіть про зйомки у студії Лівсден. Усі фільми зняті просто дивовижно; так, ми не можемо назвати студію Лівсден крутою або гламурною, зате в ній є чарівність і сімейна атмосфера, завдяки яким стали можливі всі ці дива. Як вам працювалось у цій студії?
АР: Це залежало від погоди. Там не найкраща у світі опалювальна система, але мені пощастило більше за інших: у мене був досить-таки теплий костюм. У практичному сенсі, як ви самі помітили, це місце не ідеальне. Однак саме воно стало для нас другим домом. Взагалі протягом усіх десяти з лишком років ми спостерігали за тим, як технології у своєму розвитку раз у раз намагалися обігнати то нас, то один одного: якщо на самому початку ми приїжджали для зйомок або в Лівсден , або в приміщення з навороченим і ретельно оформленим антуражем або в місцевість з відповідним пейзажем, то ближче до кінця, у міру розвитку комп’ютерної графіки, ми стали їздити кудись дедалі рідше, поки взагалі не перестали виїжджати – а навіщо, якщо все це можна зобразити найчарівнішим чином, і вийде цілком достовірно? Один помах комп’ютеризованої чарівної палички – і навколо нас одразу виростає Гоґвортс із усім його причандаллям.
– Як ви вважаєте, що залишать після себе в історії кінематографа ці вісім фільмів? Так, вони вплинули на британський кінематограф і на британське кіномистецтво, але якщо говорити в цілому – чим запам’ятаються ці фільми, який слід вони залишать після себе?
АР: Ну, я сподіваюся, ці фільми надихатимуть людей спиратися на талант оповідача замість того, щоб намагатися колективно приготувати якусь історію. Адже це цілком можливо – довіритися уяві по-справжньому хорошого оповідача і постаратися якомога гідніше втілити його ідею в життя, а також придумати проект, який, по-перше, буде цікавим, по-друге, допоможе заробити купу грошей, а по-третє – подарує масу тихого (і не дуже тихого!) захоплення дітям і дорослим. Таким чином ми просто надаємо офіційного статусу тому, чого дійсно потребуємо, адже люди завжди потребували того, щоб їм розповідали історії, причому розповідати їх має одна людина, а не натовп народу. Ця історія повинна народжуватися в уяві однієї конкретної людини. Тож давайте ж вип’ємо за здоров’я Джо Ролінґ і всіх, хто був так чи інакше причетний до її праці.
