Лютий, 1992
Енн Макферрон – Elle (Лютий 1992)
Алан Рікман схилився над туалетним столиком у своїй прохолодній гримерці в театрі Piccadilly. Він виглядає трохи втомленим, трохи стурбованим, і замість того, щоб розслабитися після чергового виснажливого виступу, ретельно перебирає стопку листів заввишки в цілий фут [1 фут =0,3048 метра]. Саме кількість фанатської пошти свідчить про зростаючу популярність Рікмана, проте сам він не надто вражений своїм успіхом.
«Я багато хвилююся», – пояснює він спокійно, наче вказує на фатальний недолік у своєму характері. «Мій підхід до роботи такий самий, як і до життя. Я схожий на собаку зі старою капцею». Він корчить гримасу переляку, а піднята брова натякає на його огиду до такого собачого порівняння. «Я люблю думати, що моя життєва філософія – просто брати і робити. Але ні. Я жахливий прокрастинатор. Коли лягаю спати, наче частина мене каже: “Ну давай, поміркуй як слід…”, а інша частина протестує: “Ой, засни вже”. У моєму розумі стільки закутків, які потребують уваги, і вони виринають саме вночі».
Через цих нічних демонів Рікман часто спить лише п’ять годин. А вдень його занепокоєння трансформується у соціальну відповідальність — і фанатські листи. Найверхній лист свідчить: «Ваші коментарі про мою п’єсу наповнили мене великою надією. Я продовжую писати…» Чи справді Рікман прочитав п’єсу шанувальника? «Так, ну, вона пахла так, наче її треба було прочитати», – знизує плечима він майже оборонно. «Насправді вона була досить хорошою. А ось цей… він такий сумний», – додає актор, піднімаючи ще один лист, де на трьох аркушах викладена трагічна історія життя, яка, схоже, знайшла відображення в його грі у виставі Tango at the End of Winter у Вест-Енді.
Рікман справляє саме такий ефект на людей. Коли він грав безжального спокусника Вальмона в Les Liaisons Dangereuses Крістофера Гемптона, жінки натовпами намагалися проаналізувати його магнетизм.
«Я феміністка», – писала одна жінка режисеру Гемптону. «Я категорично заперечую проти цього персонажа з принципу, але нічого не можу з собою вдіяти — я захоплююсь Аланом Рікманом». Вона була не єдиною. Беаті Едні, яка грала дівчину, спокушену Вальмоном, зізнається: «Завжди знаходилася хоча б одна з нас, закохана в Алана — принаймні на сцені. Але я знаю, що якби сказала йому, що мала на нього закоханість, він би просто буркнув: “Ой, замовкни, Беаті”».
І справді, Рікман зневажає пусті сентименти й банальні кліше. Він говорить просто: завдання актора — зачарувати глядача. Попри його похмурий екранний образ, у житті найбільше вражають його тепло, гострий розум і самоіронія. Так, він безперечно привабливий і навіть іноді саркастичний, але цей задумливий, елегантний і втомлений від життя герой кіносеансів – лише одна грань набагато складнішої особистості.
Спілкуючись із Рікманом, відчуваєш, що його амбіції підживлюються чітким усвідомленням власної цінності, поєднаним із сильною соціальною відповідальністю та залізною рішучістю залишатися господарем своєї долі в професії, де акторів забувають за один день. «Я багато знаю про себе», – каже він. «З одного боку, я та людина, яка зранку завантажує пральну машину. Але коли тебе чекає натовп біля службового входу, ти раптом перетворюєшся на когось іншого. Є моменти, коли треба не дати собі злетіти у хмари. Наприклад, коли твій агент починає сперечатися про відсотки чи розмір імені на афіші». Як йому вдається зберігати баланс?
«Я сподіваюся, що Ріма поруч», – усміхається він.
Тепла і прониклива жінка, Ріма Гортон живе з Рікманом у Західному Лондоні. Вони познайомилися ще у свої двадцять, у місцевій аматорській театральній студії. «Ні, це не було кохання з першого погляду», – гарчить він, – але це було незабаром після того, як він покинув рідний дім в Актоні.
Ріма, викладачка економіки, невдовзі мала балотуватися від Лейбористської партії (разом із Глендою Джексон) на виборах у парламент від округу Челсі. Вона й Алан були разом понад двадцять років. У світі шоу-бізнесу, де стосунки часто тривають не довше за театральний сезон, їхній союз став зразком витримки та взаємної поваги.
«Мені було б неприємно, якби нас представляли як щось неймовірне,» — каже Рікман. «Ми такі самі хаотичні і складні, як і будь-яка інша пара, і проходимо через ті самі зміни. Але я дуже шаную Ріму. Ми з нею можемо сидіти в кімнаті, читати ї не розмовляти один з одним цілу годину, а потім вона прочитає мені щось вголос, і ми починаємо сміятися».
Рікман вважає, що хороші стосунки у них частково тому, що Ріма не займається тією ж справою. «Двом акторам важко жити разом, бо ця професія випалює весь доступний простір. Безумовно, Джуді Денч і Майкл Вільямс справилися з цим, але, можливо, вони звикли залишати роботу на репетиціях. Я ніколи не опанував цього трюку. Я приношу усі проблеми додому. Я мучуся думками. А Ріма просто сміється і переходить прямо до суті справи. Які б проблеми у неї не були, вона кладе голову на подушку і одразу засинає».
Рікман народився 44 роки тому в сім’ї валлійців і був другою дитиною з чотирьох. Його батько, художник і декоратор, помер від раку, коли Рікману було вісім років. Він згадує: «руйнівне відчуття горя». Грошей було мало, діти швидко навчилися відповідальності, і найстійкішими спогадами Рікмана про ті роки залишилися походи в магазин за продуктами. «Образи, коли я не міг дотягнутися до полиць, вибиваючи і штовхаючи бляшанки по вулиці». У початковій школі Рікман зіграв головну роль у виставі «Король Грізлі Бородань». Король Грізлі хто? «Я не знаю, але пам’ятаю, що це було неймовірно захопливо».
Це захоплення продовжилося в Latymer Upper School у Західному Лондоні, куди Рікман вступив за стипендією у 11 років. «Там були чудові надихаючі вчителі» і можливості для акторської гри. Незважаючи на тиск бути одним із найстарших хлопчиків у великій родині, він наголошує на підтримці з боку сім’ї. «Я ніколи не робив нічого з розумних причин, — каже він. — Але вони жодного разу не підняли брів». Для розумного хлопця, такого як Рікман, логічним було б вступити до університету, але він обрав навчання в Королівському коледжі мистецтв, де у 17,5 років вперше побачив оголену жінку — на заняттях з натурного малюнка. «Це не було збуджуюче, але викликало захоплення».
Після RCA Рікман заснував дизайнерську компанію в Сохо. Через два роки він залишив її, щоб вступити до Королівської академії драматичного мистецтва (RADA). «Голос у голові сказав: “Час це зробити. Ніяких відмовок”». Під час навчання він працював костюмером у Ральфа Річардсона та Найджела Готорна.
Після двох років у репертуарному театрі, включаючи виступ у костюмі білки в різдвяній пантомімі, Рікман отримав свою першу головну роль і першу сцену з відвертим коханням у виставі «Диявол — це дурень» разом із Анною Колдер-Маршалл. «Я мав сказати: “Від цих пагорбів до цієї долини…”» — він невизначено махає руками від грудей до паху. «Ну, а куди ще я мав подіти руки?»
Лише через шість років він стояв повністю оголеним на сцені Royal Court Theatre у виставі «The grass widow». «Дуже дивне відчуття. Ти маєш робити вигляд, що цього не відбувається».
Після виконання ролі Вальмона у відзначеній нагородами виставі «Небезпечні зв’язки» в Лондоні та на Бродвеї, Рікман отримав пропозицію зіграти терориста Ганса Грубера у «Міцному горішку» разом із Брюсом Віллісом. «Зйомки були як відпочинок після того, як ти граєш Вальмона вісім разів на тиждень», — каже він. «А сам фільм був схожий на найкращий атракціон у найкращому парку розваг». Роль харизматичного, одягненого в костюм терориста зробила Рікмана міжнародною зіркою. Сьогодні він один із найзатребуваніших акторів, частково завдяки тому, що чудово втілює харизматичних лиходіїв.
Минулої осені він зіграв у трьох фільмах, які потрапили в топ-10: «Робін Гуд», «Щиро, шалено, глибоко» та «Закрий мої очі». У останньому, драмі Стівена Полякова про інцест, він зіграв зрадженого чоловіка та опинився під Саскією Рівз, яка була вдягнена лише в прозору нічну сорочку. «Я багато разів стрибав у ліжко оголеним, але це була моя перша справжня сцена сексу. Вона прошепотіла мені: “Ти в трусах?” Я був. Ну, хай Бог милує, щоб був реальний контакт».
Попри це, Рікман вважає, що любовні сцени мають бути природними: «Кожен поцілунок повинен бути унікальним. Ми не репетирували головну сцену в “Щиро, шалено, глибоко”, коли Джульєт Стівенсон вперше мене побачила [Рікман грав її примарного коханого]. Але ми з Джульєт вже багато цілувалися в “Небезпечних зв’язках”. Найгірше в нью-йоркському періоді було те, що я не спав, у мене з’явилися виразки в роті, а цілуватися з ними — це жахливо».
«Взагалі-то, — хвалиться він, — я цілував деяких із найвеличніших актрис — Фіону Шоу, Гаррієт Волтер, Джульєт Стівенсон…»
Прості радощі, наголошує він, — це те, що має значення: «Сидіти за столом із хорошими друзями, відчувати підтримку, пити гарне вино, вести цікаві розмови — що може бути кращим? Хіба що секс. Або ідеальна гра на сцені».
Рікман — переконаний соціаліст, але часом його соціальна свідомість сягає фантастичних рівнів. Він міг заявити, що поїде працювати з Матір’ю Терезою… Його друзі терпляче пропонували інші способи допомоги. «Він ангел і вбивця водночас», — каже його давня подруга Рубі Векс. «Він дві крайності — абсолютна скромність і абсолютне его. Він і настільки егоцентричний, і настільки щедрий; художник і борець за справедливість — справжнє поєднання Інь і Ян».
Перед від’їздом до Нью-Йорка, щоб грати Вальмона, Рікман ненадовго ходив до психотерапевта. «Це як віддати себе в хімчистку. Хороша ідея, якщо можеш собі це дозволити».
Він чесно говорить про свої нав’язливі думки. Важливу потребу він визначає так: «Дитина всередині має вийти і пограти». У нього немає власних дітей, але він любить проводити час із племінницями, Емі та Клер, 8 і 10 років. «Ми робимо всі ці дурниці — ходимо в кіно, в Макдональдс, у Hamleys. Минулого разу я сказав їм, що ми зайдемо в Hamleys, щоб обрати одну річ кожній. Вони прямою ходою вирушили до стенду з Барбі. Я не міг повірити — ці жахливі ляльки з загостреними ногами й грудьми! Моя сестра не одягала їх у рожеве чи банти.
«Однак, якби у мене були діти, я хотів би думати, що дозволив би їм носити все, що вони хочуть. Ніхто з моїх друзів не повірив би мені, але я б дозволив їм пройти по дорозі в рожевому люрексі та золотому пластику.»
