Щорічне вручення премії Latymer Upper School – 2007
Мушу сказати, що зараз у мене зараз відчуття невеликої відстороненості. Очевидно, я зараз звертаюся до учнів Латімера, хоча чітко бачу перед собою лише їхніх батьків та педагогічний колектив. Директор запевняє мене, що мене «ретранслюють» для учнів, але я питаю його: Звідки він знає? Чи може він бути впевненим у цьому? Де ці учні? Чи досі вони там? Мені здається, цією ситуацією можна зловживати нескінченно.
У мене, як ви розумієте, зберігся мій власний досвід.
Припускаю, що десь у якійсь кімнаті справді сидять учні, але, як мені все ще підказує власний досвід із приводу подібних подій, вони не скільки слухають, стільки, не відводячи погляду, дивляться на секундомір, бо хтось уже приймає ставки на те, як довго триватиме ця викривальна мова.
Цей вислів – «досвід минулого».
Люди завжди говорять про те, «як корисно озирнутися назад у минуле». Саме зараз це здається важким. Коли стоїш тут, з тривогою розумієш, як швидко лине час. Здається, що й справді зовсім недавно я сам стояв там унизу на ранковому зібранні, затягуючи вузол на краватці. Перед моїми очима несеться величезна спогади про сміх та дружбу, героїчних та дурних вчинків, час важкої роботи та витрачений марно час.
До речі про останнє – у Латімері я виробив одну з найважливіших навичок – під час деяких уроків виглядати з вікна класної кімнати на декілька хвилин поспіль, сподіваючись переконати вчителя, що я розмірковував над різними ідеями, коли насправді я ніби потрапляв на зовсім іншу планету, а отже важко зберігати осмислений вираз обличчя.
Безповоротна втрата. Але нас у класі було 30 хлопців – ні комп’ютерів, ні дівчат. Збожеволіти можна.
Удосконалюючись у цій справі, я час від часу помічав, як на спортивному майданчику під крики марширують групи учнів в уніформі. Однокласник-всезнайка пояснив, що то був кадетський корпус. Там, мабуть, можна було практикуватися служити в армії, флоті чи повітряних силах під час навчання у школі. Свого часу і нас усіх запросили – добровільно-примусово – відвідати три дерев’яні будиночки, в яких це все й розміщувалося. Це було щось на кшталт набору в армію, щоправда кричали вже трохи менше, але багато тикали палицями. Десь під час демонстрації всіх можливих способів використання похідного казанка я почав гиготіти (я цим зовсім не пишаюся). Так було в кожному з трьох будиночків, і в кожному з них я отримав ту саму відповідь –
«Забирайся звідси, Рікман – нам таких, як ти, тут не треба».
Таких як я?
А яких це?
Справді, яких?
Ну, спочатку повністю сформованих цією школою.
Яким був я, коли вперше прибув до Латімера?
Я знав, що я був тямущим, але витаючим у хмарах.
Я знав, що я був не такий, як усі.
Я знав, що мені пощастило потрапити сюди.
Знав, що для деяких хлопчаків шлях сюди був набагато легшим за мій.
Знав, що в мене дуже сильно вірили, і заради мене багато чим пожертвували.
Моє навчання покривала стипендія. Але доводилося з боєм діставати кожен предмет шкільної форми та щоранку понеділка вистоювати черги за безкоштовними талонами на обід.
Я був хлопцем-жебраком у школі для аристократів.
Але я швидко навчився відповідати – ну то й що?
Знову ж таки, оглядаючись у минуле, я розумію, що з цього приводу ніяких засуджень не було – чи не дозволялося робити.
Думаю, справа тут у впевненості школи у собі самій та своїй історії.
Так, у її стінах виразно чулися привиди минулого, але сама школа твердо стояла, упираючись ногами у своє сьогодення.
Вільне мислення та дисципліна.
У мене одразу виникло почуття – хоча я ще не міг його описати словами – що саме тут я дізнаюся, хто я такий і на що згоджуся.
Поза кадетським корпусом бути оригінальним дозволялося, можливо навіть заохочувалося.
Зараз ви всі такі круті і випещені. А тоді оригінальність та своєрідність, як нам здавалося, були для нас єдиною альтернативою. Погляньте на наші старі шкільні фотографії. Цілі ряди кошмарних стрижок.
Як би там не було, я був радий. Я був на новому місці і почував себе як удома.
Першоджерело цієї колективної етики криється десь у каркасі та цегляній кладці будівлі школи, але важливо те, що вона підтримується та постійно оновлюється педагогічним колективом.
Я з радістю визнаю, що дуже багатьом завдячую своїм видатним вчителям.
Одним із них вдавалося налагоджувати контакт набагато легше, ніж іншим. Наука, на жаль, для мене залишалася – часто буквально – книгою за сімома печатками. Фред Майо («Сер», називаючи в обличчя, «Фред» для нас) був чудовим учителем фізики, але на його уроках я, напевно, занадто часто дивився у вікно.
На одному іспиті я набрав лише 4 відсотки правильних відповідей. “Не робота, а чиста істерика” – як він на ній написав. Я не впевнений, чи мав він на увазі мій стан під час її написання (таким воно й було) чи його власний під час її прочитання.
Математика? Підполковник Стюарт лякав мене до смерті. Кадетський корпус? Ну, навіть не знаю.
Але в кабінеті мистецтва Алан Гвілт створив маленьку республіку, сповнену експериментів та несподіванок. Радий, що сьогодні ця традиція дуже процвітає.
Але переважно саме вчителі англійської стали для нас справжніми легендами. Вони не тільки надихали нас, з величезною пристрастю і проникливістю відчинивши двері наших умів і душ для всього буйства фарб Чосера, Гопкінса, Конрада, Донна та Шекспіра, а ще й були свого роду маяками індивідуальності.
Можна сказати, що всі вони були трохи диваками.
Взяти, наприклад, Брайана Байндінга, улюбленим місцем для сидіння якого під час уроку була батарея опалення, або Теда Стеда, що майже ширяє над нами, схопившись за люстру – ці люди знали, як привернути увагу. І вони впливали на нас не лише у межах свого предмета. Я дуже рано отримав безцінні уроки виживання в театрі, спостерігаючи, як під час різдвяних виступів ті самі викладачі розштовхували нас, пробираючись на сцені в перші ряди.
Не помітити їх було неможливо. Я тут згадаю Коліна Тернера у ролі Джинджер Роджерс та Джима Маккейба у ролі королеви Єлизавети I. Я у свою чергу стояв на сцені в гаремному одязі та чадрі, граючи шосту дружину Вілфріда Шарпа (глави кафедри англійської мови) у ролі Алі Баби.
Вивчаючи своє ремесло.
Однак у класній кімнаті ті ж таки вчителі спонукали нас мати власні думки, самим приймати рішення, займати позиції з тих чи інших питань. Підштовхували «таких, як я» до дії.
Що ж робилось у мене в голові на той час? Проблеми з іспитами, проблеми із грошима. Я відчував зміни, але важко було їх відокремити. Тепер мої переконання і дії трохи чіткіше окреслені, тому я можу тільки сказати, що час, проведений мною в Латімері, – це привілей у всіх сенсах цього слова.
Є очевидний елітизм у тій системі, коли приватна школа витрачає втричі більше грошей на рік на одного учня, ніж державна.
Ви все маєте величезний привілей. Це не вміння, не навик, не майстерність. Просто вам пощастило опинитися тут. Тож не приписуєте собі цю заслугу – це проста випадковість народження. Хімічне рівняння – тут і вам і генетика, і (якщо ви не є стипендіатом на зразок мене) банківський рахунок ваших батьків.
Світ вам нічого не винен, тому я сподіваюся, що ви цілком скористаєтеся цією можливістю і зрозумієте, яка одного разу від вас знадобиться за це плата – інакше в такому привілеї взагалі немає сенсу. Це просто частина «Старої Доброї Англії», яку так складно змінити чи оскаржити.
Англія, хребет якої здавлює її спинний мозок. Де стримуються і утихомирюються, де пристрасть ховається за вічно стиснутими губами.
Як каже мій друг з Америки: «Я починаю вибачатися тієї ж миті, коли виходжу з літака в аеропорту Хітроу».
У цій Англії немає чемпіонів з тенісу, тому що ніхто з необхідною строгістю розуму не має жодного доступу до необхідних засобів.
А коли досягнете успіху, будьте обережними – англійська преса ритиметься у ваших сміттєвих бачках і слідуватиме за вами по п’ятах.
Не віриться, що такі речі досі відбуваються насправді, але це правда.
На щастя, є й інша Англія, яку ми часто не беремо до уваги. Цій Англії потрібні ваші сили, адже у ній полягає ваше майбутнє. У ній існує багато культур, відмінна нова музика, Олімпійські ігри 2012, вона отримує Притцерівську премію з архітектури та Нобелівську премію з медицини. Так що років десь через 20, коли ви позаймаєте важливі посади і влада перейде у ваші руки, чи можу я попросити вас зробити цю країну – і будинок для людей похилого віку, в якому я на той час перебуватиму – більш обдарованою, сміливою, безкорисливою, толерантною, соціально та глобально відповідальною.
Успіхів вам у тому божевільному світі, який ми вам залишили після себе. Тепер займатися ним – ваше покликання. Моє покоління дало вам контрацептиви та “Бітлз”, так що резерви у вас безмежні.
Вибирайте. Ким стануть такі, як ви?
Такими, як Руперт Мердок чи Нельсон Мандела?
Періс Хілтон чи Рейчел Коррі?
Я згадав останню, бо вона була однією з вас. Дуже молода. Їй було 23, коли її вбили у Палестині 4 роки тому. Для тих, хто не знає, вона була американською миротворчою активісткою, яка написала щемливі свідчення свого перебування в Газі, але чий голос не належав нікому, крім її самої. Я знаю це, тому що я редагував її записи і режисирував п’єсу, написану на їх основі в театрі Ройал-Корт та Нью-Йорку. Дехто з вас приходив її побачити, а потім ми її обговорювали.
Це цитата з програми, написаної батьками Рейчел – Сінді і Крейгом Коррі для нещодавньої іспаномовної постановки п’єси в Лімі, Перу.
«Нещодавно нас запитали, яку саме пам’ятку ми хотіли б побудувати для увічнення пам’яті про Рейчел. Думаю, сама Рейчел перша і нагадала б нам, що вона сама тут ні до чого. Вона нагадала б, що вона вийшла з привілейованого суспільства, і нам потрібно в першу чергу увічнювати пам’ять тих з нас, хто вийшов з суспільства без привілеїв, навіть без можливості того, щоб про їхню жертву пам’ятали. Пам’ятником на честь таких людей має бути побудований нами справедливий, гідний та мирний світ. Світ, у якому кожна народжена дитина, незалежно від того, чи народилася вона у Швеції чи в Судані, в Ізраїлі чи Ірландії, в Окленді чи Оахаку, у Рейк’явіку чи Рафаху – де б вона не народилася, її оточуватиме любов і повага, світ та справедливість. Це наша робота, а світ – наше робоче місце.
Думаю, сьогодні до цього списку вони додали б Бірму.
В цей час, коли на вас спрямовані надії та голоси багатьох людей – батьків і вчителів – складно сприймати себе окремо від них. Важко цим людям бачити вас окремо від них.
Я процитував Сінді і Крейга Коррі, тому що вони – батьки, що надихали, дозволяли своїй дочці і заохочували її стати самою собою, і тому, що вони нагадують мені, хто я такий, і звідки вийшов. Запевняю вас, що можна простежити лінію, що пов’язує 12-річного хлопчика, що стоїть на зборах, і людину, яка перебуває сьогодні перед вами. Ця лінія почала вимальовуватись у Латімері, і за це я завжди буду вдячний цій видатній школі.
Тож я звертаюся до всіх тих, хто досі заграє зі «Старою доброю Англією» – відкладіть свою недільну пошту, закатайте рукави та йдіть назустріч своїй долі.
Хто ж ви такі?
Ви всі переможці, безперечно.
Вам усім пощастило.
Змінюйте світ на краще.
АЛАН РІКМАН
