Патрік Гілі: Дуже дякую за те, що ви так рано встали і прийшли сюди до студії. День обіцяє бути довгим та цікавим, і ми відкриваємо його цим інтерв’ю. Я хочу одразу попередити вас, що наприкінці у нас передбачено близько 15 хвилин для запитань аудиторії. У проходах стоятимуть мікрофони, куди ви зможете підійти та поставити ваші запитання. Отже, Алан, дякую за те, що ви приєдналися до нас.
Алан Рікман: Я досі сплю. Насправді, я не знаю, що я тут. (сміх у студії)
ПГ: Як ви зазвичай починаєте день? Що ви робите, щоб прокинутися і прийти до тями?
АР: Це, зазвичай, залежить від моїх подальших планів на день. Якщо, як сьогодні, у мене в програмі дві вистави — хоча на даний момент мені це здається чимось із галузі фантастики. Так от коли ви берете участь у театральній постановці, то весь ваш день будується в розрахунку на той момент, коли ви повинні вийти на сцену. Тобто, в принципі, краще сидіти тихо та не робити різких рухів.
ПГ: У дні, коли у вас у програмі стоїть дві вистави, що ви робите між ранковою та вечірньою виставою? У вас є якийсь особливий ритуал?
АР: Потрібно вміти розслабитись. Але не надто, бо якщо ви заснете між двома спектаклями, то потім ризикуєте прокинутися і виявити, що ви вже стоїте за лаштунками і маєте ось-ось вийти на сцену. Повний шок!
(сміх у студії)
ПГ: До речі, якщо ми про це заговорили, то як вам ваша гримерка на Бродвеї? Я їх чимало побачив у своєму житті. Вона затишна?
АР: У повному порядку.
(сміх у студії)
ПГ: Якщо можна, розкажіть трохи про вашу родину. Наскільки я знаю, ви виросли у Лондоні. Ваша мати була домогосподаркою, а ваш тато працював на заводі. Коли та як ви захопилися театром? Ви пам’ятаєте, з чого все почалося?
АР: Все почалося у школі. Там було просто приголомшливе відділення англійської мови та літератури, до того ж ще й дуже сильна театральна традиція. Ми мало не билися за ролі. Так, все почалося у школі.
ПГ: Чи пам’ятаєте вашу першу шкільну роль? Скільки вам було років?
АР: Першу шкільну роль… ні, не пам’ятаю, але я добре пам’ятаю мою найпершу роль. Я тоді ходив до дитячого садка. Мені було 7 років, і я грав головну роль у п’єсі «Король Дроздобород». (Сміх у студії) Я пам’ятаю, що моя мама вирізала з килимка маленький хутряний трикутник, і мені приклеїли його на обличчя скотчем.
ПГ: Ваші батьки заохочували ваше захоплення театром? Яким вони уявляли ваше майбутнє?
АР: Мій батько помер, коли мені було вісім років. Я думаю, він навіть не бачив мене у ролі короля Дроздоборода. Але можна впевнено сказати, що моя мати не перешкоджала моєму захопленню. Вона завжди повторювала: “Все, що завгодно, якщо тебе це робить щасливим…”
ПГ: Чи у вашій родині була якась артистична традиція? Через брак кращого слова назвемо її так.
АР: Моя мати просто співала феноменально.
ПГ: Яким був її голос?
АР: Найчистіше сопрано. І ось, що дивно: уперше, коли її попросили заспівати перед великою аудиторією, ось приблизно перед такою, як зараз, я був шокований. Для вас вона завжди була просто вашою матір’ю. І ось вона співає перед публікою і ви себе питаєте: Хто це?
ПГ: А ви самі співаєте?
АР: Якщо це можна назвати співом. Але офіційно я так, співаю в “Суїні Тодд”. Велике спасибі педагогам з вокалу!
ПГ: Ви закінчили Королівську академію драматичного мистецтва (RADA) у Лондоні. Мені завжди хочеться дізнатися, якою мірою впливає на формування акторів професійна підготовка, і якою мірою вони самі. Що вам дало навчання у RADA?
АР: Взагалі, за освітою я графічний дизайнер і на самому початку працював за фахом. Але одного чудового дня я відчув, що все, час… Коли мені було 18, було ще зарано думати про акторську кар’єру, хоча в душі я завжди знав, що це моє покликання. Але я мав дочекатися потрібної миті. Багато чого в житті усвідомлюєш лише заднім розумом. Так от зараз, коли я озираюся назад, я розумію, що все мало статися саме так. Мені потрібно було пройти професійну підготовку, адже це є невід’ємною частиною мого творчого «багажу». Коли я вирішив стати актором, то постало питання: «Що потрібно для цього зробити?» І ось ви звертаєтеся до театральних труп, і вам там кажуть — це було ще за дотетчерівських часів, коли існували профспілки: «У нас у річному плані всього два нові місця в профспілці, і ми вважаємо за краще віддати їх людям із закінченою освітою». Отже, рішення було очевидним. І якщо хтось думає, що підготовка акторів — це механічна операція, начебто як збірка на конвеєрі, то він глибоко помиляється. Нічого подібного. Насправді це дуже складний та трудомісткий процес. Вам вселяють, що «що менше, то краще», що істина — це ваш головний орієнтир, і що насамперед ви — слуга тексту. На те, щоб усе це ввійшло в свідомість, йде величезна кількість часу.
ПГ: Вступаючи в RADA, чи ви розуміли, яких знань вам не вистачає, чого вам потрібно навчитися?
АР: У роботі актора, як, втім, і в багатьох інших професіях, в комплект вашого обладнання входить ця деталь, яка називається «голова» і ця деталь, яка називається «тіло». Їх відокремлює одна від одної шия. Жюль Файфер має чудову серію карикатур, яка ілюструє те, що я хочу сказати. Вона починається з кількох малюнків голови: «Ось моя голова. Вона думає. Вона каже. Вона біса приваблива. Вона багато чого вміє. Я їй пишаюся.» Після цього йдуть малюнки безтілесного тіла. Я не знаю, як це правильно назвати (сміється): безголового тіла: «Ось моє тіло. Дивний і погано функціонуючий предмет. Воно виглядає краще, коли приховано під кількома шарами зимового одягу. Йому пощастило, що мені воно потрібно, щоб носити голову, а то я давно вже відправив би його на смітник. (сміх у студії) І я вважаю, що саме в цьому — поєднати між собою дві ці деталі — завдання школи театральної майстерності. На це йде багато часу. Так ось, повертаючись до Вашого питання… Ні, гадаю, що не знав. Це все відкриваєш поступово, багато в чому завдяки наставникам.
ПГ: Більшість із нас обожнює ваш голос. А ви пам’ятаєте, яким він був, коли ви надійшли до RADA? Він був схожий на те, що ми чуємо зараз?
АР: По-перше, те, що ви чуєте, це зовсім не те, що чую я, так що я не маю поняття, про що ви говорите. (Сміх у студії) А під час навчання в RADA мій голос, на превеликий мій жаль, був джерелом численних проблем, і мені довелося ґрунтовно попрацювати над ним. Проблеми ці були пов’язані в основному з фізіологічними особливостями: будовою ротової порожнини, тембром, розвитком мускулатури мови. Коли все це піддали ретельному аналізу, мені довелося нелегко.
ПГ: За лаштунками ми торкнулися цієї теми. Чесно кажучи, мені важко уявити, що хтось міг скаржитися на ваш голос. Особисто я можу слухати вас годинами. У мене навіть виникла думка принести сьогодні до студії телефонний довідник та попросити вас почитати. Просто так, щоб насолодитися ефектом. Тож на що скаржилися викладачі? Що, на їхню думку, потрібно було скоригувати?
АР: Що в мене була млява дикція, спастичний стан м’якого піднебіння тощо. Мій викладач якось сказав: «Здається, ніби твій голос доноситься з ринви.» (Сміх у студії) Так, у школі драматичної майстерності з нами не церемонилися. Але, гадаю, він мав на увазі, що мені треба було навчитися подавати голос уперед. Він ніби весь час вирушав назад.
ПГ: Про яку кар’єру ви замислювалися, коли навчалися у RADA: більше про театральну чи вас готували для роботи в кіно чи на телебаченні, наприклад, у постановках Бі-бі-сі?
АР: Тільки про театральну. Адже в той час кіноіндустрії як такої не існувало, і я і не думав про жодні зйомки.
ПГ: Чи була у Вашому житті роль, яку зараз, як тільки минув, Ви б назвали доленосною?
АР: Ви, напевно, маєте на увазі свого роду ланцюг взаємопов’язаних подій: участь у цьому семінарі спричинила роль у даній п’єсі, ця п’єса в свою чергу призвела до… і так далі… Так от, мій перший досвід роботи в Королівській Шекспірівській компанії закінчився з тим, що я з криком покинув її.
ПГ: Тобто? Розкажіть, будь ласка, докладніше.
АР: Хтось із англійських акторів — я не пам’ятаю, хто саме — дав досить грубе визначення акторській грі: «Крик у темряві». Ось таким, у буквальному значенні цього слова, став мій страдфорський досвід. Ми виходили на сцену та кричали один на одного. Мені це було зовсім не до душі, тож нарешті я вирішив піти. І невдовзі після того — це стало однією з ланок у вищезгаданому ланцюзі, — я взяв участь у постановці п’єси Дастіна Х’юза «Зобов’язання» («The Commitments») у театрі Bush у Лондоні. Цей театр займає важливе місце в історії британського театру: він крихітний, там ставлять спокійні п’єси, в яких немає крику, і «Зобов’язання» — дуже серйозна політична п’єса — була з того ж ряду. Після неї мене запросили в Royal Court на постановку «Чайки», і після цього була ще одна п’єса в Royal Court: «Щасливий випадок» Афри Бен. І ця остання робота привела мене до «Небезпечних зв’язків», з якими я знову повернувся до Стратфорда. Але цього разу все було інакше: я почував себе господарем своєї долі.
ПГ: Чи Ви відчували себе ізгоєм через те, що ви пішли з Королівської Шекспірівської компанії? Я маю на увазі, був досвід роботи там свого роду обов’язковим кроком для успішної кар’єри випускників RADA , в той час як ви вирішили вибрати альтернативний шлях?
АР: Чомусь існує безліч стереотипів про те, яким має бути випускник RADA. Але не забувайте, що не можна все узагальнити. Марк Рейман, Бен Уїшоу, Імельда Стонтон, Тімоті Сполл – усі вони випускники RADA. Це ціла палітра характерів. Немає в принципі такого поняття, як «актор RADA».
ПГ: Ви згадали «Небезпечні зв’язки». 1987 року ця п’єса стала вашим бродвейським дебютом, а за нею вийшов на екрани і однойменний фільм, головну роль у якому зіграв Джон Малкович. Я хотів запитати, як сильно вирізнявся ваш бродвейський досвід від лондонського?
АР: Дуже сильно. Звичайно, ця була все та сама п’єса, і завдяки успіху постановки в Лондоні ми відчували себе впевненіше, але все-таки тут все було по-іншому. У позитивному розумінні слова, тому що в Нью-Йорку по-справжньому відчуваєш, наскільки театр є невід’ємною частиною життя міста. У Лондоні, хоча б через його розмір, такого почуття немає. Нема такого тісного контакту з іншими акторами. А в Нью-Йорку просто виходиш із театру, переходиш через дорогу, заходиш у бар і зустрічаєш практично всіх, хто зайнятий у твоїй виставі. Так що найближче знайомство неминуче. З іншого боку, у Нью-Йорку діє принцип «пан або пропав». Один негативний відгук – і все, з вами покінчено.
ПГ: А що щодо стосунків із колегами?
АР: Тут вони кращі.
ПГ: Чому? У вас є якесь це пояснення?
АР: Бо тут все інтимніше, компактніше. І ще, я повторюся, тут немає класової системи. Це все змінює. У Нью-Йорку ви не лише актор, ви ще й просто мешканець Нью-Йорка. Люди дивляться вам у вічі. А у Лондоні, навпаки, всі опускають погляд, дивляться кудись на тротуар.
ПГ: Після вашого бродвейського дебюту ви знялися в одному невеликому американському фільмі, який називався «Міцний Горішок». (Сміх у залі) Давайте подивимося уривок з нього.
(слідує сцена падіння Ганса Грубера з хмарочоса)
ПГ: Завдяки цьому фільму ми навіть помирилися з моїм братом. Я чув, що ви самі виконали трюк із падінням. Це правда?
АР: Так. Коли знімали цей фільм, ще не існувало комп’ютерної графіки. Сьогодні було б досить просто помахати руками, і справа зроблена — решту допрацювали б на комп’ютері. А тоді цю сцену довелося відзняти. Мені сказали: “Ми можемо зняти дублера зі спини, або” – тут вони дуже пожвавішали і з надією подивилися на мене, – “ми можемо зняти тебе… в анфас.” (Сміх у залі) Це було ризиковано, хоча, як актор, я, звичайно, не міг не визнати, що це був би чудовий кадр. Але для цього треба було впасти з висоти 12 метрів. Тож я попередньо присвятив день тренуванням. Навчався падати спочатку з 5 метрів, потім з 6, а під кінець вже з 12.
ПГ: Ви не боїтеся висоти?
АР: Ні, не боюсь. І я отримав величезну насолоду від зйомок цього епізоду. Але якщо добре подумати, то це була заключна сцена фільму, і якби що й трапилося, то сама картина від цього не постраждала б. Мене відкрито попередили, що це ризиковано. Я повинен був відчепити кріплення і одночасно направити в камеру пістолет, — отож, я це чітко пам’ятаю — коли я відчеплював кріплення, постановник трюка сказав мені: «Розкинь ширше руки та ноги. Якщо не зробиш цього, то тебе розгорне, і ти впадеш на голову.
ПГ:Чи усвідомлювали ви значення цієї ролі для подальшої кар’єри в кіно?
АР: Анітрохи. У той момент я щойно залишив за плечима 2 роки «Небезпечних зв’язків» і не мав жодного уявлення про кіно. Я з’їздив на інтерв’ю в Лос-Анджелес і за кілька тижнів отримав пропозицію знятися в цьому фільмі. Я пам’ятаю, що в розмові з моїм агентом я сказав: «Але ж це бойовик. Я й гадки не маю, як їх знімають.» Напевно, мені було написано зіграти в цьому фільмі. До речі, завдяки моїй професійній підготовці у RADA я навіть зміг вплинути на розвиток сюжету. Наприклад, коли ми всі переодяглися в терористів і обвішалися з ніг до голови зброєю, я сказав: «Але в чому сенс озброюватися до зубів, коли мене оточують такі горили по 2 метри що заввишки, що завширшки? Ось якби я був одягнений у нормальний костюм, то міг би зустрітися з Брюсом Віллісом і прикинутися одним із заручників.» І ця сцена потім увійшла до фільму.
ПГ: Я обов’язково розповім про це моєму братові. У вашому активі велика кількість ролей, але вас сприймають насамперед як ідеального негативного персонажа, героя-лиходія. вас це напружує?
АР: Ну, назвіть мої «лиходійські» ролі. Думаю, що ви згадаєте 3, не більше: “Міцний горішок”, “Робін Гуд”… Та ось, мабуть, і все. Усі інші ролі не можна охарактеризувати як негативні. Там все набагато складніше.
ПГ: І як противагу «Міцному горішку» через кілька років ви зіграли полковника Брендона у «Розумі та почуттях».
АР: Та вже, ось лиходій так лиходій!
ПГ: Давайте подивимося сцену цього фільму.
(слідує сцена, в якій полковник Брендон читає вголос вірші Маріанні)
ПГ: Такий проект, як «Розум і почуття», екранізація класики британської літератури… ви сприйняли його з ентузіазмом чи з деякою побоюванням за кінцевий результат?
АР: У житті — і не в останню чергу в житті актора — іноді треба просто заплющити очі і зробити крок у порожнечу. Я обожнюю Джейн Остін. У «Семінарі» я дуже грубо відгукуюсь про неї, але насправді…
ПГ: Чудово грубо 🙂
АР: … вона просто геніально пише! У житті кожного з нас настає момент, коли ми по-справжньому відкриваємо собі літературу. І я пам’ятаю, що коли я почав читати «Докази розуму», я мав величезне бажання вийти на вулицю, підійти до першого зустрічного і сказати: «Ні, ти тільки прочитай цей абзац! Ти розумієш, що вона тут зробила? Ні, ти тільки подивися!
ПГ: Ви не лише актор, ви ще й режисер. Що, на вашу думку, потрібне для успішної екранізації?
АР: По-перше, добрий сценарій. У випадку з “Розумом і почуттями” нам дуже пощастило, що Емма написала таку блискучу версію. І по-друге, на роль режисера взяли Енґа Лі. Це рішення, як виявилося, було стовідсотковим попаданням як з погляду розуму, так і почуттів. На самому початку багато хто вважає це дивним вибором, але я переконаний, що як людина, народжена і виросла в Гонконгу, він інтуїтивно розумів всі сімейні традиції та негласні правила сімейного життя. І крім того — я впіймав себе на цій думці, коли дивився попередню сцену, — він завжди точно знав, куди потрібно поставити камеру, щоб уловити найтоншу зміну настрою та емоцій. У результаті, ви проживаєте всю цю історію як інтелектуально через сценарій Емми, так і емоційно через бачення і сприйняття Енґа Лі.
ПГ: Ви багато працювали разом (прим.: з Еммою Томпсон), але це було на початку вашої співпраці. Чи висловлювали ви якісь зауваження щодо сценарію чи персонажа Брендона?
АР: Ні, як я пам’ятаю. Взагалі всі зйомки докладно описані в щоденнику, який Емма потім опублікувала. І проблеми, якщо такі взагалі виникали, були в основному пов’язані зі своєрідною англійською Енґа Лі, яку нам іноді доводилося перекладати нормальною мовою. Ми всі отримували від нього записки із зауваженнями, які нас залишали, м’яко кажучи, збитими з пантелику. Так в одному із зауважень, адресованому Еммі, він написав: “Емма, постарайся не виглядати такою старою.” Просто удар нижче пояса! Але Емма зрозуміла, що потрібно було інтерпретувати це як «Постарайся не бути такою всезнаючою». Моя записка гласила: «Алан, будь тоншим. Роби більше», що спільними зусиллями ми переклали як «Грай більш витончено». А Кейт (прим. Вінслет), якій тоді було лише 19 років, отримала послання наступного змісту: «Кейт, не переживай. Ти ще краще станеш». (сміх у залі)
ПГ: Енґ Лі, пані та панове!
АР: Думаю, що його англійська зараз набагато краща.
ПГ: Коли ви розглядаєте потенційний проєкт, на що ви насамперед звертаєте увагу? Ви згадали, що іноді потрібно зробити крок у порожнечу, але чи є щось, що вас одразу приваблює?
АР: Насправді, все це відбувається на несвідомому рівні. Ви читаєте текст, і раптом ловите себе на думці: «О! Ось репліка, яку я був би не проти вимовити», або «Ага! А цей герой мені знайомий!».
ПГ: Це якось пов’язано з описом характеру чи безпосередньо з текстом, наприклад, з динамікою діалогу?
АР: Цьому не можна дати визначення. Звичайно, добре написаний текст відразу впадає в око, а якщо окрім цього історія ще й талановито розказана, а герої описані опукло й оригінально, і їм, вдаючись до побитого виразу, є що сказати.
ПГ: Одна з найбільших переваг моєї роботи – це доступ до нових п’єс і сценаріїв. І часто я уявляю собі, кого можна було б взяти на ту чи іншу роль, а потім порівнюю мій вибір із реальним. Так ось, коли я прочитав «Семінар», а потім дізнався, що вас запросили на роль Леонарда, я був у нестямі від радості. Цікаво, що читаючи текст, неминуче уявляєш його собі. Наприклад, що ви бачите, коли читаєте новий сценарій? Чи уявляєте ви собі героя? Або, можливо, суто інстинктивно ви усвідомлюєте, що поки він ніби знаходиться ось тут, внизу, а ви зможете розвинути характер цього персонажа і вивести його на більш високий рівень? Що ви відчуваєте? Хвилювання? Азарт? Чи, може, ви взагалі не думаєте ні про що схоже?
АР: Я думаю, що це все приходить пізніше. На самому початку просто включається уява. Як тільки ви вирішуєте погодитись на проєкт, у вас перед очима починають миготіти зображення. Це якась незрозуміла хімічна реакція, свого роду позатілесний досвід, який не піддається жодному контролю, і цим він цінний.
ПГ: Давайте поговоримо про один із ваших останніх проектів, фільм «Сніговий пиріг», уривок з якого ми незабаром побачимо. Підсумовуючи нашу дискусію з попереднього питання: якими були ваші перші враження від персонажа Алекса?
АР: Це дуже складне питання, бо Анжела Пелл, автор сценарію, сказала, що вона писала його спеціально під мене. Отже, зізнатися, я трохи нервував, коли читав сценарій.
ПГ: Хтось із письменників колись уже казав вам щось подібне?
АР: Ні, що ви! Але сценарій мені сподобався, і ми чудово провели час, знімаючи цей фільм. Це був один із тих проектів, який ви просто не можете реалізовувати зі випадковими людьми. І коли я вирішив зніматися в ньому, мені відразу спало на думку Сігурні Вівер, з якою ми працювали разом у фільмі «У пошуках галактики». Тож я подзвонив їй, вона прочитала сценарій і одразу ж дала свою згоду на зйомку. Ось так і склалося.
ПГ: У сцені, яку ми зараз побачимо, ви граєте людину, яка щойно вийшла з в’язниці. З волі обставин він має провести деякий час з жінкою, яка страждає на аутизм, роль якої і виконує Сігурні Вівер. Давайте подивимося цей епізод.
(слідує сцена, в якій Лінда і Алекс грають в «Скрабл»)
ПГ: Як ми вже згадували, ви з Сігурні знали один одного зі зйомок «У пошуках галактики». Як складалися стосунки між двома акторами вашого рівня? Як вам працювалось разом?
АР: Чесно кажучи, у процесі зйомок про це просто не замислюєшся. Але я маю згадати, що в цьому конкретному випадку Сігурні провела величезну підготовчу роботу. Багато людей, які на власному досвіді знають, що означає жити пліч-о-пліч з високо функціонуючим аутистом, сказали, що вони ніколи не бачили більш точної інтерпретації. Вона провела багато часу як у клініках, так і з приватними особами і була повністю підготовлена до цієї ролі. Насправді зйомки були далеко не простими, тому що одним із симптомів цього стану є уникнення прямого зорового контакту із співрозмовником. Так що мені довелося грати деякі дуже інтимні сцени з людиною, яка жодного разу не глянула мені в очі.
ПГ: Це справді справляє сильне враження. Я зустрічав таких людей, і в мене навіть є друг, який страждає на аутизм, але зовсім інша справа бачити це все збоку, на екрані.
АР: Сігурні також довелося нелегко. Дуже складно уникати зорового контакту з партнерами.
ПГ: Успіх комедії багато в чому залежить від сценарію, але чи існують, на Вашу думку, інші визначальні чинники? Наприклад, у цьому фільмі?
АР: У якому саме? “У пошуках галактики”?
ПГ: Цікаво було б проаналізувати обидва, але зупинимося поки що на «Сніговому пирозі», в якому драма, що приголомшує по напруженню, змішана в рівних пропорціях з освіжаючою комедійною дією.
АР: Скажімо так, що коли ви знімаєтеся в комедії, дуже важливо, щоб ви не усвідомлювали цього. Наприклад, у цій сцені комедійність полягала в тому, щоб вигадати якесь неіснуюче слово, а потім переконати в його існуванні іншого гравця, але ви в жодному разі не повинні усвідомлювати, що це смішно.
ПГ: Наскільки вплинув на вас у виборі цієї ролі той факт, що вона була своєрідною противагою іншої Вашої ролі, де ви протягом майже 10 років грали певного персонажа з довгим темним волоссям?
АР: У нього я перевтілювався лише на 7 тижнів на рік, а решту часу продовжував працювати над іншими проєктами. Так, наприклад, протягом 6 місяців я виступав у «Приватних життях» на лондонських підмостках, а потім і на Бродвеї. Зрежисував пару вистав… Приблизно в той же період я знявся спочатку у фільмі «У пошуках галактики», а потім у «Реальному коханні» і в кількох інших картинах. На мою думку, все це вже само по собі було достатнім контрастом.
ПГ: Я мав на увазі, чи були ви більш свідомі у виборі ролей, які відрізнялися б від тієї ролі. Просто заради задоволення, або щоб скинути з себе напругу, або з якихось інших причин.
АР: Ні-ні.. Мені зовсім чужий такий підхід до кар’єри.. ви знаєте, кінематограф зводить на п’єдестал юність та красу. Так що більшу частину часу ви просто радієте, що вам взагалі дісталася хоч якась роль. (Сміх у залі)
ПГ: Думаю, що особисто вам нема про що турбуватися. Поставимо питання так: протягом 10 років ви знімалися в ролі Снейпа, від якого у мене мурашки по шкірі ще гірші, ніж від Волдеморта. Як ви одержали цю роль?
АР: (піднімає брови) Мені її запропонували (сміх у залі) …Я зустрівся за вечерею з Крісом Коламбусом та Девідом Гейманом, і ось ми втрьох порадилися і сказали: «Добре. Давайте!»
ПГ: Ви потім не пошкодували про це рішення?
АР: Єдина труднощі, якщо ми хочемо її так назвати, полягала в тому, що Джоан Ролінґ на той момент опублікувала лише 3 книги, і я грав персонажа, в характері якого мало хто розумів. Почнемо з того, що було зовсім неясно, чого він взагалі досягає. Тобто, в принципі, відчувалося, що він діє згідно з якимсь планом, але було незрозуміло, в чому цей план полягає…
ПГ: А сама Ролінґ це знала?
АР: О так. Вона знала все. Я думаю, можна з упевненістю сказати, що кінець книги на той час уже був прихований у надійному місці. Вона безперечно знала, як усе закінчиться.
ПГ: Вона вам якось на це натякнула?
АР: Так, я знаю, що про це було багато розмов. Так ось, перш ніж погодитись на роль, я сказав, що мені необхідно поговорити з нею. Я їй зателефонував, але в той момент вона була зі своєю сестрою і сказала: “Я поки не можу говорити.” Ось наскільки вона цінувала цю інформацію! Тож вона попросила мене передзвонити їй наступного дня, що я й зробив. І вона поділилася зі мною кривавим шматочком інформації. Нічого схожого на: «Відбудеться ось це, а за цим піде ось це, і закінчиться все ось так.» Нічого подібного. Але цього маленького шматочка мені вистачило, щоб зрозуміти: Снейп не той, за кого його приймають.
ПГ: чи можете ви поділитися цією інформацією з нами?
АР: Ні! (сміх у залі)
Я пообіцяв їй, що я нікому цього не розповім, і я дотримався обіцянки.
ПГ: Перед початком зйомок чи усвідомлювали ви чи режисер Кріс Коламбус, наскільки цей Снейп відрізнятиметься від Снейпа в заключній частині серії?
АР: Кіно — дуже дивне середовище. Там не проводять репетицій. Вся увага сконцентрована на кінцевому результаті, тож для репетицій просто немає часу. І саме собою це не так вже й погано. Це активніший підхід, який залишає часу на роздуми. Так і у випадку з Гаррі Поттером все відбувалося за принципом сказано-зроблено, і ми взагалі нічого особливо не аналізували. Але я взяв безпосередню участь у створенні костюма та загального образу Снейпа.
ПГ: Як саме?
АР: О, я дуже ясно уявляв його собі. Я сказав, що в нього обов’язково повинні бути вузькі рукави і багато гудзиків. Тому що сама ідея, що він повинен застебнути їх усі, одну за одною (імітує процедуру застібання) допомагала мені вжитися у роль. Він завжди наглухо закритий. У всіх сенсах слова. І крім того, мало величезне значення, де закінчувався рукав: тут (показує на зап’ястя) або там (показує на середину долоні). Для мене було життєво важливим, щоб він закінчувався саме там. І щоб рукави були, як я вже казав, вузькими та щільно застебнутими.
ПГ: Давайте подивимося ще один епізод, цього разу із заключної частини “Гаррі Поттер і смертельні реліквії”.
АР: Ну як завжди! Давайте зіпсуємо задоволення тим, хто ще не бачив фільму!
(слідує епізод з «Гаррі Поттера і смертельних реліквій»)
ПГ: Мені, як людині, яка прочитала всі книги і подивилася всі фільми, ця сцена приносить особливе задоволення. Після багатьох років, проведених у ролі Снейпа, чи не знаходите ви, що цей епізод став для нього своєрідним катарсисом?
АР: Я б сказав, що це стосується загалом останнього фільму, адже ми нарешті побачили, ким був Снейп насправді. Було навіть якось дивно грати у сценах із таким розпалом емоцій. Характери персонажів цієї історії взагалі дуже чітко окреслені, і вони не стає глибшими тільки через те, що дія пернесли в тривимірний простір… У нас з Рейфом (прим.: Файнсом, що грає роль Волдеморта) була сцена, де ми нарешті просто розмовляли один з одним, без будь-яких спеціальних ефектів. Але з приводу епізоду, який ми щойно подивилися, мені так і хочеться вигукнути: «Слава богу, що існує комп’ютерна графіка!» … Грати в одній сцені з Меґґі Сміт … Скажімо так, тримати в руках чарівну паличку, це ще не найстрашніше, що може статися … А ось націлювати її на Меґґі Сміт, якої ви ще в юності захоплювалися з найдешевших місць в Національному театрі, в той час як вона наводить паличку на вас і хмурить брови так, як вміє тільки вона… (сміх в залі) Слава богу, що можна сховатися за стіною комп’ютерного вогню! Так, цей фільм, безумовно, мав потужний катарсичний ефект… І сам факт бачити в ньому Дена, і Руперта, і Емму після того, як ви 10 років спостерігали за їх перетворенням із дітей на дорослих людей.
ПГ: Протягом усіх цих років з’являлися у вас думки про те, щоб залишити цю роль?
АР: Ну, ні! Я б нікому не дозволив закінчити цю історію за мене.
ПГ: У вас є досвід режисерської роботи, як у кіно, так і на сцені. Нещодавно, наприклад, ви ставили «Кредиторів» Стріндберга в Бруклінській Академії музики. Чим приваблива для вас ця професія?
АР: Це зовсім інший вид діяльності. І тут ми знову повертаємося до розмови про те, що диплом дизайнера та досвід роботи у цій сфері є невід’ємною частиною моєї професійної підготовки, та й взагалі мене як особистості. Саме ці навички й у нагоді мені в режисерській роботі. Мені дуже подобається контролювати як візуальний аспект постановки, так і весь процес. Розповідати історії — моя велика пристрасть, і іноді мені хочеться робити цей актор, а іноді, особливо останнім часом, з режисерської позиції. Не знаю, як іншим, а мені знадобилося багато часу, щоб відчути, що мені є, що сказати. І потім це відчуття, коли першого дня репетицій усі з надією дивляться на вас. Це все так складно… Але я дещо зрозумів за всі ці роки. Наприклад, те, що якщо ви хочете, щоб актор вам довіряв, краще чесно зізнатися, якщо ви чогось не знаєте. «Я не знаю», коли актор отримує від режисера таку відповідь, він внутрішньо розслабляється.
ПГ: Моє наступне питання, боюся, може здатися дещо складним, але все-таки спробую його сформулювати. Режисерська робота з постановки «Кредиторів» у Бруклінській Академії музики та головна роль у «Семінарі» на Бродвеї — йдеться про два абсолютно несхожі один на одного проєкти, в яких перед Вами стояли різні за характером завдання. Але, все-таки.. чи можна сказати, що Ваш досвід як режисер став вам чимось корисним і як актору?
АР: Поза всяким сумнівом. До речі, зйомки у кіно, наприклад, дуже допомагають мені на сцені. Адже що б ви не робили, кінцеве завдання зводиться до того, щоб пропустити все через себе і наблизитись, наскільки це можливо, до абсолютної чистоти та істини. Я ніколи не забуду, як у RADA, щоразу, коли ми готувалися вийти на сцену наш викладач казав нам: «І пам’ятайте: тут мова йде зовсім не про вас». (Сміх у залі) І це так. Такий підхід допомагає актору: потрібно просто зосередити увагу на іншій людині. Дія найчастіше розвивається через діалог, і ваші репліки – це не що інше, як відповідь на репліки ваших партнерів, тому все, що від вас вимагається – це уважно слухати та відповідати за обставинами. Не думайте про наступну репліку – сконцентруйтеся на тому, що ви чуєте, і потрібні слова прийдуть самі собою.
ПГ: Розкажіть трохи про персонажа Леонарда у «Семінарі». Хто він? Для тих, хто не бачив п’єсу…
АР: Ця історія розгортається у Нью-Йорку. Чотири письменники-початківці за «скромну» плату по 5.000 доларів на людину наймають наставника, який протягом 10 тижнів повинен провести з ними курс письменницької майстерності. Але дуже скоро їм доводиться пошкодувати про цю витівку. Їхній вчитель – правдоруб. З тієї категорії, що рубає правду з плеча за будь-яких обставин. Тереза відрізняється рідкісною спостережливістю і вміє побудувати розповідь так, що ви просто забуваєте, що це вигаданий персонаж! На щастя, потім виявляється, що і він, зрештою, людина. Всю п’єсу ви не можете позбутися підозр, що він просто рідкісний садист, але це не так.
ПГ: У цій п’єсі стільки блискучих комічних моментів, але є й сцени, які зворушили мене до глибини душі. Я говорю про епізоди, коли раптом розумієш, що все це прагнення зачепити, болючіше вдарити, принизити один одного – це лише оболонка, за якою ховається поклоніння. Поклоніння таланту та захоплення ув’язненим у ньому елементом несподіванки. До речі, ось цікаве питання, яке надійшло електронною поштою від вашої великої шанувальниці Джоан Коллінз: «Що сказав би Леонард про книги Джоан Ролінґ?»
АР: Він, швидше за все, позаздрив би її досягненням. Я впевнений, що він назвав би її віртуозною оповідачкою. Її історії бездоганні.
ПГ: Чи є в характері Леонарда якісь риси, які притаманні вам?
АР: Ну, гадаю, що не мені відповідати на це запитання. Я навіть не знаю. Мені здається, що як режисер я набагато м’якший, я намагаюся підбадьорити, а не принизити. Я просто не розумію, в чому сенс ображати інших. Та правду кажучи, незважаючи на враження, яке він справляє, і Леонард не з цієї категорії. Так ось, як режисер, я не бачу сенсу принижувати акторів. Навпаки, моє завдання — надихнути їх, тобто буквально «надати їм духу». Як актор, коли ви стоїте за лаштунками в «Небезпечних зв’язках», у «Приватних життях», та в будь-якій іншій п’єсі — іноді ви питаєте себе, чим ви взагалі думали, коли погодилися на ЦЕ.
ПГ: Нещодавно, щоб підготуватися до цього інтерв’ю, я ще раз сходив на «Семінар», і цього разу дуже уважно стежив за вашою грою і зміг повністю насолодитися деякими її нюансами: наприклад, позами, які ви приймаєте або тим, як ви розправляєтеся з персонажами Лілі Рейб і Джері О’Коннелла, оцінюючи їхню творчість і говорячи їм правду у вічі, а особливо сценою, коли ви читаєте роботу молодого романіста, роль якого виконав Хеміш Лінклейтер, — роботу, яку він довго боявся комусь показати. ви раптом блискавично зводите погляд і пильно дивитеся на нього. І ми ясно розуміємо, що ви вперше побачили його по-справжньому. На мою думку, це дуже емоційно насичений момент. У будь-якому випадку, після того, як ви відіграли 8 вистав на тиждень протягом 2,5 місяців, чи не помітили ви, що ви щось змінили у вашій грі? Наприклад, темп, репліки чи певні жести?
АР: Кожен новий вечір відрізняється від попереднього: треба відкритися і слідувати перебігу подій. Щоразу я виходжу на сцену із 4 чудовими молодими акторами. І між нами панує повна довіра. Ми слухаємо і чуємо один одного. Але неможливо завжди слухати однаково: за 24 години з моменту попередньої вистави стільки змінюється. Тож, з одного боку, все залишається по-старому, а з іншого боку – все відбувається інакше.
ПГ: Чи можете ви надати конкретний приклад такої зміни? Наприклад, чи був якийсь момент, який ви свідомо зіграли по-іншому?
АР: Я не любитель навішувати ярлики, бо, на мою думку, це просто збіднює сприйняття. Думаю, що всім нам трапляється використати нове формулювання або зробити акцент на іншому слові, або інакше подати звичну репліку, але це лише частина загального процесу. ви раптом знаходите новий сенс у якійсь сцені, але це пов’язано з тим, що і ви, як особистість, перебуваєте в постійному розвитку, і набутий досвід змушує вас змінити підхід до звичних речей. Так що я всіма силами протистоятиму вашому бажанню навісити на все це ярлик.
ПГ: Моя справа поставити питання, ваше відповісти на нього. (Усміхається).
За кілька хвилин ми перейдемо до питань глядачів. У проходах, як я вже казав, стоять мікрофони, тож підходьте до них. Що ви любите робити у вільний час? Що приносить вам задоволення? Як ви розслаблюєтеся?
АР: ви маєте на увазі, у вільний від спектаклю час? Тому що, коли ви зайняті у постановці, у вас насправді немає жодної хвилини вільного часу, ви як за ґратами. Але, якби хтось із молодих акторів запитав у мене поради з цього приводу, то я відповів би наступне: «Забудьте про гру.» Ви самі створюєте себе, ми вже говорили про це і з власного досвіду я знаю, що тільки актор може вдихнути життя в персонажа. Тому читайте книги, ходіть на виставки, стежте за новинами, майте власну думку щодо будь-якого питання. Розвивайтеся, тому що, коли у вас в руках виявиться сценарій, то перше питання, на яке ви повинні відповісти, це «Хто ви?». І ви не зможете сказати тільки: Я актор. Подорожуйте нарешті.
ПГ: Давайте перейдемо до питань залу для глядачів. Постарайтеся ставити короткі та конкретні питання, тому що у нас всього 15 хвилин, і хотілося б почути якнайбільше відповідей.
Глядач: Пане Рікман, у вас дуже характерний голос, який, безперечно, став Вашою візитівкою. Часто трапляється, що акторам, які мають таку відмінну рису, доводиться потім грати однотипні ролі. Як вам вдалося уникнути подібної долі?
АР: У результаті все зводиться до того, хто ви, які у вас цілі у житті, що вас цікавить. І звичайно, багато залежить і від того, які сценарії потрапляють до вас до рук. На це ви мало як можете вплинути. Але у вашій владі погодитися чи відмовитися від участі у тому чи іншому проєкті. І в моєму випадку я часто вибирав друге. Але я відчуваю величезне задоволення і від участі у невеликих фільмах, як «Сніговий пиріг», хоча особисто я не вважаю його невеликим. Щоб реалізувати подібні проєкти, часто доводиться подолати чимало перешкод. Отже, все залежить від вас, від вашого вибору, від ваших інтересів, які, до речі, згодом часто змінюються. І сама ідея характерного актора, це не що інше, як звичне навішування ярликів. Для мене це не прийнятно.
Глядач: Один з моїх друзів бачив вас у «Небезпечних зв’язках» на Бродвеї.
АР: Мабуть, один із дуже старих друзів.. (сміх у залі)
Глядач: Так. І він сказав: «Він грав тим, що нижче пояса!» (дружний сміх у залі) І я хотіла дізнатися, чи вам часто доводиться використовувати на сцені цю частину тіла?
АР: По-перше, уточнимо, що це все було 25 років тому. Ми тут згадували акторське екіпірування: так от, у той час ця частина була її невід’ємним компонентом. Актор задіює все своє тіло, а той персонаж взагалі був у повній владі цього органу. Тож я, мабуть, погоджуся з вашим другом. До речі, я не знаю, чим саме «грає» актор. Тут ми знову повертаємось до розмови на тему «Ось моє тіло, а ось моя голова». Обговорюючи акторську гру, часто кажуть, що актор має бути центрованим. Якщо я спробую зрозуміти, що саме хочуть цим сказати, то це має бути десь тут (показує на груди). Але що це визначається? Головою? Серцем? Тим, що знаходиться нижче за пояс? Душею? Цьому не можна підібрати назви. Знаю тільки одне: актор обов’язково має задіяти це щось, інакше механізм не почне рухатися.
Глядач: Не можу не наголосити ще раз на унікальності Вашого голосу. Навіть нецензурне слово на букву “П” зазвучало по-іншому, після того, як ви сказали його в “Семінарі”. Я хотіла б запитати, чи було у вас відчуття незручності у зв’язку з необхідністю вимовити це слово, і чи обговорювали ви з режисером, як краще подати відповідну репліку?
АР: (здивовано) Я щось не пам’ятаю, щоб я використав це слово.
ПГ: Швидше за все, мається на увазі слово на “Б”.
АР: Ах, це! Я просто насправді не міг пригадати, що під час дії вживалося те, перше, слово… У будь-якому разі, я не ханжа. Якщо це слово потрібно по контексту і несе смислове навантаження, то я не хочу, щоб його вирізали тільки через те, що воно не літературне. Якщо на те пішло, то є ще й лайливе слово на букву «ц» – «цензор». Єдине, на що я ніколи не погоджуся, це участь у проєкті, що просуває ідеї правого крила (аплодисменти залу)… А ось решта — будь ласка.
Глядач: Пане Рікман, вам довелося співпрацювати з великою кількістю акторів. А чи є серед акторів, з якими ви ще не стикалися, хтось, ким ви щиро захоплюєтеся, і з ким сподіваєтесь колись попрацювати разом?
АР: Та скільки завгодно, починаючи з найочевидніших кандидатів. У цій країні (прим. США) стільки великих акторів, і особливо кіноакторів. І не називаючи імен, зрозуміло, що з багатьма з них я ніколи не працював, але із задоволенням зробив би це, якби мені випала така можливість.
Глядач: Пане Рікман, ви вже багато років активно задіяні як на сцені, так і в кіно. Ви брали участь і в повних спецефектів фільмах, взяти того ж Гаррі Поттера, і в театральних постановках, геть-чисто позбавлених таких. Хотілося б дізнатися ваше ставлення до спецефектів: чи волієте ви зніматися з ними чи без них?
АР: Почнемо з того, що під час зйомок спецефекти не видно, адже їх накладають на відзнятий матеріал. Чесно кажучи, досить дивно перебувати на знімальному майданчику, що є не звичним знімальним майданчиком, а химерним поєднанням блакитних екранів і червоних точок. З іншого боку, світ, який глядач потім бачить на екрані, завжди створений штучно, неважливо за допомогою декорацій чи комп’ютерної графіки. А ми, актори, під час зйомок бачимо перед собою знімальну групу зі 100 осіб, озброєних блокнотами і секундомірами, і режисерів з виразом на обличчі. Тож наша реальність все одно відрізняється від глядацької. І, певним чином, вийти на сцену і самому контролювати розвиток дії, дає відчуття свободи… Принаймні суто теоретично.
Глядач: Я просто обожнюю вашу репліку “Я виріжу тобі серце ложкою!” Це взагалі одна з моїх найулюбленіших сцен у кіно. Але зараз я хотіла б поставити питання про «Щиро, шалено, глибоко». Як вийшло, що ви взяли участь у цьому фільмі, і які у вас збереглися спогади про нього?
АР: Найтепліші. Це був перший режисерський досвід Ентоні Мінгелли, і він тоді дав мені цінний урок, який мені дуже став у нагоді надалі. Спочатку він повернувся до акторів і до знімальної групи і сказав тільки: «Допоможіть мені.» Крім того, моєю партнеркою з фільму була Джульєт Стівенсон, з якою ми вже не раз грали разом на сцені. Я згадував, що у кіно відсутній процес як такий, і зовсім немає часу для репетицій. Але в Ентоні був за плечима довгий досвід роботи в театрі, тому ми багато репетирували і почувалися як ніколи готовими до зйомок. І найголовніше, ми повністю довіряли один одному. Я багато почерпнув собі з цього досвіду. Наприклад, якщо вже створювати умови, то ідеальні: знайдіть час для репетицій і зробіть так, щоб на майданчику панувала повна довіра.
ПГ: Дякую вам велике за те, що ви згадали про цей фільм. Для мене він — гідний конкурент «Розуму та почуттів».
Глядач: Пане Рікман, ви вже дали пораду молодим акторам. А ось що ви можете порадити режисерам? Особливо тим із них, хто зайнятий як у театрі, так і в кіно, чи хоче перейти з одного жанру до іншого?
АР: Щодо кінорежисури… Чесно кажучи, для мене досі залишається великою загадкою, як взагалі можна дістатися живим до першого знімального дня, зумівши при цьому зібрати разом і знімальну групу, і акторів, і, найголовніше, гроші на фільм. У наші дні це щось із галузі фантастики. Так, завзятість, безсумнівно, одна з найнеобхідніших якостей у цій професії. З іншого боку, у ній є й свої приємні сторони. Наприклад, ніхто не претендує, щоб ви добре виглядали о 6 ранку. (сміх у залі)
А ось щодо конкретних порад… Я навіть не знаю. Думаю, ви повинні відчувати потребу повідати світові обрану вами історію, адже на одні тільки зйомки піде більше року, не кажучи вже про роботу з монтажу картини та подальшу катавасію з її просування та реклами. Тому вам потрібно чітко усвідомлювати вашу роль як лідера знімального колективу і бути готовим протягом певного часу жити цією історією, йти заради неї на жертви, перш ніж ви почнете отримувати від неї хоч якусь віддачу.
А щодо театру… Поганий театральний режисер присутній на репетиціях: три тижні… чотири… п’ять і навіть шість, а потім безслідно зникає, бо на нього вже чекають на наступному проєкті. І такі режисери є. А ось справжній майстер своєї справи буде завжди поряд. Він передчуватиме зміни в грі актора, більше того, він їх вітатиме, але в потрібний момент він зуміє направити все це в потрібне русло.
ПГ: (звертаючись до глядачки, яка поставила останнє запитання, на футболці якої написано «Я отримав Рікмана» – «Got Rickman») Де ви придбали таку футболку?
Глядач: На E-bay.
ПГ: Чудово. “Я отримав Рікмана”! (посміхається)
Глядач: Разом з вашими численними героями ми сміялися і плакали, і згоряли від нетерпіння в передчутті розв’язки, і навіть закохувалися… А скажіть, будь ласка, в чому полягає для вас найбільша складність у грі таких різних за характером персонажів?
АР: Ви вкладаєте себе без залишку в будь-яку роль, тому потім дуже важко розчленувати вашу гру на окремі елементи. Думаю, що кожного разу ви вирішуєте, що саме з вашого «комплекту обладнання» потрібно для реалізації конкретного персонажа, і потім відшліфуєте, відточуєте відповідну деталь. Або деталі. Я просто не можу аналізувати окремі ролі, адже кожна з них є частиною мого життя. Шість місяців театральної постановки дуже довгий відрізок часу. Та навіть п’ять тижнів зйомок — це таки цілих п’ять тижнів. І за цей здавалося б короткий проміжок часу ви близько сходитеся з цілим натовпом народу, який до цього ви ніколи не бачили. Це дуже дивне існування, але це все (обводить себе жестом з ніг до голови) є його частиною.
Глядач: Ви майстер найтонших нюансів. Щоразу ми з нетерпінням чекаємо ще одного трохи помітного руху бровою або наступної ледь вловимої паузи. Ви досягаєте величезного ефекту такими малими засобами! Вам достатньо повести рукою або трохи розтягнути слово, як, наприклад, у «Рівній сссте-пе-ні»… Звідки ви черпаєте натхнення? Ви згадували про взаємодію з партнерами по сцені, про вміння слухати, але для того, щоби все це було дієвим, ви самі повинні отримувати від цього задоволення. Звідки це береться?
АР: Кожен респектабельний актор, що з’являється в головних ролях на сцені або на екрані, має щось невловиме, властиве тільки йому одному. Якби зараз у студії була Меріл Стріп, ви б обов’язково запитали себе: «Як, чорт забирай, вона це робить?» Я дивився уривки фільму, в якому вона зіграла Маргарет Тетчер, і не переставав ставити собі це питання: «ЯК?» Вона що, за допомогою чаклунства вдихає життя в цього персонажа? Цей «дар» безпосередньо пов’язаний із вами: вашою особистістю, вашими вчинками. Це не ваша заслуга, але це не знімає з вас відповідальності за нього. Те саме можна сказати про всіх тих, хто досяг висот у своїй професії. Актор повинен працювати над собою, не покладаючи рук і невпинно вдосконалюючись. Він повинен пам’ятати, що на першому місці завжди стоятиме літературний текст, якому він повинен беззастережно підкоритися.
Глядач: Розкажіть про ваші улюблені моменти на зйомках Гаррі Поттера.
АР: Ось якраз про це я розповісти не можу.
Глядач: Думаю, що я знаю, які епізоди ви маєте на увазі.
АР: (продовжуючи розпочату фразу)… бо все це тією чи іншою мірою пов’язано з малопристойною поведінкою дорослих респектабельних людей… Тож краще вам про це не знати. (сміх у залі)
Глядач: Дякую вам за все. Часто трапляється, що в інтерв’ю постійно ставлять ті самі питання, чого, на щастя, ми уникли на сьогоднішній зустрічі. А скажіть, чи є якесь питання, яке ви хотіли б почути, але яке вам так ніколи й не поставили?
АР: О, боже борони, ні. Я взагалі прихильник гасла «Чим менше, тим краще». У всьому. Треба придбати для інтерв’ю футболку з таким написом.
Глядач: Багато акторів кажуть, що їм не подобається бачити себе на екрані. А що ви думаєте з цього приводу? Що ви відчували, наприклад, коли дивилися на себе в «Суїні Тодді», де вам довелося не просто грати, а ще й співати?
АР: Я просто терпіти не можу бачити себе на екрані. Звичайно, на прем’єрах мимоволі доводиться дивитися якісь окремі епізоди, але загалом це явно не входить до списку моїх улюблених занять. До речі, мене запитали, чи можна показати під час сьогоднішньої зустрічі уривок із «Семінара», але я не дав своєї згоди, бо мені ще грати і грати в цій виставі, і я не мав жодного бажання дивитися на себе збоку прямо перед виходом на сцену.
ПГ: На жаль, наш час минув. Я хотів би подякувати Алану Рікману за те, що він люб’язно погодився приєднатися до нас. І дякую всім вам! До зустрічі.
