Шоу: HARDtalk – BBC News 24
Інтерв’юер: Тім Себастіан
Дата: 5 травня 2001 року
Транскрипцію взято з Alan Rickman Fan Page
Тім Себастьян: Ви ще не знаєте його як Северуса Снейпа, але тисячі з вас незабаром дізнаються. Це його роль у новому фільмі про Гаррі Поттера, який має побити всі касові рекорди. Звичайно, ви, можливо, вже знаєте його за ролями у фільмах «Розум і почуття», «Вірно шалено глибоко», «Міцний горішок», «Догма» та багатьма іншими ролями, які зробили його одним із найвідоміших британських акторів. Отже, маючи все це позаду, наскільки він поділяє ажіотаж про Гаррі Поттера?
Алан Рікман, дуже тепло вітаю в програмі.
Алан Рікман: Радий вас бачити.
ТС: Ви встигли прослизнути на прем’єру, так? Щоб побачити останні пів години?
АР: Так, приблизно останні сорок хвилин, бо… я зараз у «Приватних життях» на Вест-Енді, а у нас вистави в неділю вдень.
ТС: У Вест-Енді зараз подвійна порція Рікмана, так?
АР: Так, залежить від вашого смаку! (Сміється) Або наживо, або (жест) у збільшеному вигляді на екрані.
ТС: Як вам те, що ви побачили?
АР: На мене це справило велике враження. Думаю, справа в тому, що… коли я був на зйомках і діти приходили в гості, постійно звучала одна й та ж фраза: «Вау! Це прямо як у книжці!» І я думаю, що це точно було метою і Кріса Коламбуса, і продюсерів – бути вірними уяві Дж. К. Ролінґ. І здається, враховуючи те, що після вчорашнього показу весь зал підвівся й аплодував, їм це вдалося! (Широко посміхається)
ТС: Це їхня реакція, а що ви самі думаєте? Чи виправданий ажіотаж на вашу думку?
АР: Ну, будь-який ажіотаж вартий того, щоб знову залучити дітей до читання, і в таких масштабах. Щоб вони відчували таку пристрасть до того, щоб сісти в кутку і перегортати сторінки книги, замість того, щоб, ви знаєте, постійно натискати на клавіші комп’ютера або грати на PlayStation.
ТС: Ви «повірили» в цю фантазію?
АР: «Повірив» у якому сенсі? Я маю на увазі–
ТС: Я пам’ятаю, як ви казали, що для того, щоб бути по-справжньому добрим у чомусь, потрібно повністю зануритися в це.
АР: Ну, коли я читав книгу, я абсолютно… не міг зупинитися й продовжував перегортати сторінки. Тож так, у цьому сенсі. Це чудова історія у довгій традиції такого типу розповідей.
ТС: Ви вражені тим, що це встановить рекорди касових зборів? І в плані продажу супутньої продукції також?
АР: Ні, я не вражений. Це… захопило уяву публіки, і… у певному сенсі ажіотаж є другорядним. Він просто слідує за чимось… майже первісним.
ТС: Чи отримаєте ви гідну частку?
АР: (Сміється)
ТС: Я знаю, що це одна з тих тем, за які ви виступали – ви, британські актори та профспілка Equity – щоб отримувати гідну частку порівняно з вашими американськими колегами.
АР: Так, ми… Нас надто довго використовували, і ми… Я не говорю про тих, чиї імена стоять над заголовком. Я говорю, як і всі ми, про людей, чиє існування залежить від справедливого повернення, коли вони–
ТС: Гідна оплата за день роботи?
АР: Так, коли їхня робота демонструється протягом наступних п’ятнадцяти, двадцяти чи тридцяти років, і, можливо, саме тоді, коли їхній робочий період, по суті, закінчується. Було б добре, якби вони знали, що, коли фільм показують, їхня робота може отримувати якесь відшкодування.
ТС: Чи отримуєте ви цього разу адекватну компенсацію?
АР: Думаю, вам краще запитати про це мого агента! (Усміхається)
ТС: (Сміється) Але це, очевидно, те, що вас турбує, адже ви раніше говорили, що потрібно щось із цим зробити, це абсолютна ганьба. Мабуть, ви дійсно маєте сильні почуття щодо цього–
АР: Так, це дійсно ганьба.
ТС: –ви та інші актори.
АР: Я вважаю ганьбою, що англійських акторів використовують. Тут усе зовсім інакше.
ТС: Оплата за фіксованою ставкою – у цьому проблема, чи не так?
АР: Викуп.
ТС: Викуп? Але ж можна не погоджуватись на це, чи не так?
АР: У вас немає вибору. Ви просто не отримаєте роботу.
ТС: Ось і все? Це варіант “або приймай, або йди”?
АР: Абсолютно. Саме тому профспілка зараз бореться за те, щоб зробити це частиною… угод Equity.
ТС: Раніше ви скаржилися на те, що доводиться їхати до Голлівуду, щоб зніматися у великих фільмах. Ви досі це робите? Чи говорите, що це жахливо, що ми всі змушені туди їхати? Ви все ще бажаєте, щоб такі фільми могли створюватися у Британії–
АР: Ми всі інколи говоримо дурниці, які, знаєте, хотілося б відкликати. (Усміхається.)
ТС: (Сміється) А ми це все старанно записуємо та піднімаємо через роки!
АР: Так, я б хотів їх стерти. Але вони залишаються: ви завжди опиняєтесь у пастці своїх же слів, і… Ну, зараз у мене є певний досвід життя в місті, яке мені дуже подобається, і там багато моїх близьких друзів.
ТС: У Лос-Анджелесі?
АР: Так… Коли я там, у мене є правило: не читати торгівельні журнали й не відвідувати прем’єри та вечірки. Тож я працюю там, живу там, зустрічаюся з друзями і… подорожую — [невиразно].
ТС: (перебиваючи Рікмана) А в Лос-Анджелесі існує життя без прем’єр і вечірок?
АР: Ну, треба докласти трохи зусиль: знайти велосипед, сісти в машину чи піти пішки. Так, абсолютно: там чудова природа і прекрасні люди, і–
ТС: Ви казали, що це жахливо і огидно водночас?
АР: Це також правда. Ну, скоріше, чудове й огидне одночасно. Це місто – воно дуже маленьке, знаєте. Його центр повністю присвячений індустрії, і це… Ну, я кажу “центр”, але це насправді суперечливий термін, бо справжнього центру там немає. Тож ви самі обираєте, яке життя там хочете мати. Для мене це означає орендувати будинок у горах, бачитися з друзями, читати книжки і ходити в кіно.
ТС: Місце, де британські актори досягають неймовірного успіху. Я маю на увазі, це був великий вотум довіри цьому фільму, “Гаррі Поттеру”, що в ньому був повністю британський акторський склад, чи не так?
АР: Це було проявом впливу Дж.К. Ролінґ, тому що спочатку планувалося інакше.
ТС: Вона наполягла на цьому?
АР: Угу. (Киває на знак згоди.)
ТС: Наскільки важкою була ця боротьба?
АР: Думаю, якщо це прописано в її контракті… Вона просто вперто стояла на своєму, знаєте. У неї чудове чуття, коли треба сказати “ні”!
ТС: Що говорить ця роль про той етап у кар’єрі, на якому ви зараз перебуваєте?
АР: Гаррі Поттер?
ТС: Так. Це вас випробувало? Ви отримали від цього задоволення?
АР: (Тихо) Ні, не дуже… Це велика радість бути частиною чогось, що, мабуть, стане певною віхою в історії кіно. Що б люди не думали про фільм на критичному рівні, це подія… як “Бітлз”. І–
ТС: Отже, події інколи відкривають більше дверей, чи не так? Це була ідея? Саме тому ви взялися за цю роль?
АР: Ні, я маю на увазі, що зараз я займаюся тим, що мене цікавить. І там, де… я відчуваю, що йду: насправді я думаю, що моя робота — бути оповідачем, а актори є дуже важливою частиною цього ланцюга оповіді. Є… витвір, і з одного боку цього ланцюга — виконавець, а з іншого боку — глядачі. І… Ну, я б сказав, що є витвір, актор посередині між витвором і аудиторією, і моя робота — бути якомога ефективнішим оповідачем. І шукати якомога більше цікавих шляхів, які… виникають. І ніколи не можна передбачити, на що ти скажеш “так” або “ні”, бо це, мабуть, залежатиме від того, що ти зробив перед цим.
ТС: Але ви сказали, що робота стає дедалі важчою. Ви казали кілька років тому: “Чим більше розумієш, на що ти здатен, тим менше інструмент здатен це виконати фізично”.
АР: Це правда–
ТС: Справді?
АР: — бо чим більше ти розумієш, що, знаєте… Уява має цілу низку ідей, а обладнання (сміється; робить паузу; усміхається) здається все менш і менш здатним відповідати цій уяві! (Широко усміхається)
ТС: Чому? Ви ж молодий чоловік – я маю на увазі, ви описуєте себе так, ніби ваші сили згасають чи вичерпуються?
АР: Ні, я думаю, ти просто дедалі більше усвідомлюєш розрив між цими двома речами.
ТС: Що ви не відповідаєте тому, чого вимагає роль?
АР: Можливо, ваша уява зростає (жестикулює) чи щось таке. Знаєте, під час репетицій “Приватних життів” Ліндсі Дункан і я неодноразово говорили режисеру: “Ви маєте зрозуміти, що ми стоїмо прямо на межі наших можливостей тут.” (Усміхається)
ТС: У якому сенсі? Чому? Чому ви на межі?
АР: Ну, я думаю, ми зрозуміли це лише під час репетицій. Ми відкрили для себе нашу любов до цієї п’єси саме на репетиціях, і… це прийшло з глибокої поваги до майстерності її побудови. І коли ти починаєш аналізувати, як побудована робота, це ніби вимагає від тебе бути в комедії Реставрації в першому акті, перейти до Чехова в другому акті, і завершити все у стилі Фейдо в третьому. А це дуже різні стилі, які треба осягнути. (Усміхається)
ТС: Широкий діапазон?
АР: Так, і потрібно дуже твердо триматися в сідлі… І тому, думаю, під час кожного виконання цієї п’єси ти, безумовно, усвідомлюєш, наскільки важкою може бути робота. Але також і наскільки вона може бути веселою. Те ж саме стосується й “Гаррі Поттера”. Там доводиться дуже по-різному використовувати свій “інструмент”, знаєте. У кіно ти, можливо, більшу частину часу просто чекаєш своєї черги, тож потрібно стримувати свою енергію… але водночас не дозволяти їй заснути.
ТС: А чи бувають такі вечори, коли ви виходите на сцену у “Приватних життях” і відчуваєте, що не можете “осідлати цих коней”?
АР: Це дуже непередбачувана річ. Вечори, коли ти почуваєшся найбільш втомленим і найбільш… далеким від будь-якої здатності це зробити, ти виходиш на сцену, і відбувається якась алхімія, і ти стаєш вільнішим. А вечори, коли ти почуваєшся вільним за кулісами, ти виходиш — і раптом щось стискається. Не знаю, можливо, нам потрібен еквівалент спортивного психолога.
ТС: Але ви ж не очікуєте, що будете машиною. Ви ж не робот.
АР: Ні, ні, ні. Це живий виступ, і ти в певному сенсі перебуваєш у владі… чогось схожого на стихії, коли виходиш на сцену.
ТС: Ви описуєте це як щось дуже непередбачуване.
АР: Так, непередбачуване —
ТС: Це відчувається так?
АР: –І це нормально так. (Киває) Так.
ТС: Гостро, небезпечно?
АР: Ну, п’єса, актори–?
ТС: Можуть втратити контроль?
АР: Можуть серйозно втратити контроль. І це траплялося.
ТС: Але глядачі ж цього не знають, коли платять за квиток, правда?
АР: Вони й гадки не мають, але це можна відчути! (Сміється)
ТС: Вони думають, що отримують Алана Рікмана – професіонала з багаторічним досвідом.
АР: Ти відчуваєш моменти, коли все йде не так, і вся аудиторія розуміє, що щось пішло не так, і раптом западає певна тиша, тому що вони раптом усвідомлюють, що ти актор, і ти не… Вони не вірять у тебе, в твого персонажа, на ту мить. І тоді ти мусиш старанно працювати наступні п’ять хвилин, намагаючись переконати їх: “Все добре, все добре. Я знаю, що роблю.” (Сміється)
ТС: Щоб повернути їх.
АР: “–Ну, більш-менш.”
ТС: “Я не забув своїх реплік.” (Сміється) Щось таке… Граючи Антонія в Королівському національному театрі: це не було щасливим досвідом, як кажуть?
АР: Ем, я, власне, ніколи про це не говорив. І це було–
ТС: Ні, здається, всі говорять про це замість вас.
АР: Таки так: і, як часто буває, коли читаєш про себе в пресі, думаєш: “Звідки вони взяли цю нісенітницю?” Це… Що я можу сказати про це? Це… Мене обурює, коли в друку це називають провалом постановки, тому що ніхто не згадує, що вона грала вісім тижнів перед абсолютно заповненими залами, що рідко трапляється в театрі Олів’є, де кожна вистава вміщує 1100 глядачів. А ми робили вісім вистав на тиждень, тож… Тут важко… Треба переосмислити слово “провал” у такому контексті. Плюс, були листи від людей, які писали: “Я не розумію, про що вони говорили.”
ТС: Критики, так?
АР: Критики, мушу чесно сказати, яких я не читаю (жест заперечення): це мені не допомагає. Тож я не знаю, що вони конкретно сказали. Я маю лише загальне уявлення.
ТС: Вам боляче—
АР: Ну, бо я не знаю—
ТС: –коли вони кажуть: “Це було погано”, або коли люди розповідають вам, що критики написали–?
АР: (Швидко) Ну, певно, що можна бути пораненим, я впевнений. Не знаю, можливо, вас би образила критика, я не знаю. Мабуть, кожен відчуває це; я не думаю, що є такі, хто до цього ставиться абсолютно байдуже. Але: що я можу сказати про цю постановку, то це те, що, якби я мав шанс пережити це знову, я не лише підійшов би до цього так само, а й пішов би ще далі в тому ж напрямку. Те, що, на мою думку, люди не зовсім зрозуміли, це те, що… Бачите, більшість критиків сьогодні часто пишуть про… те, як актори виконують щось; рідше вони пишуть про те, що саме актори роблять. І тут йдеться про свідомий вибір. Це не випадковість; не те, що ми щось робимо неправильно; це насправді вибір. І—
ТС: Люди припускали, що існує думка – що вам не сподобалося, як це було поставлено.
АР: Ні, це абсолютна нісенітниця. Повна нісенітниця. Я читав після прем’єри, що нібито я з Гелен Міррен не ладнав. Я ніколи не був ближчим до актриси на сцені, ніж я був у цій постановці. І поза сценою ми були великими друзями. Це була абсолютна нісенітниця. Але людям хотілося створити якусь метушню, як за лаштунками, так і на сцені. Що стосується постановки: я не знаю, скільки людей знайомі з п’єсою, але: ми говоримо про двох… лідерів світу, на певному етапі їхнього життя.
АР: Я грав людину, яка, в принципі, була алкоголіком. І я думаю, що люди дуже засмучувалися тим, що вони не бачили великого героя. Для мене суть п’єси полягає в тому, що ми бачимо цих дитячих людей, які колись були великими, а тепер зведені до того, щоб пиячити, сваритися, кидати одне в одного речі… Маленькі побутові сцени, де вона намагається надіти йому обладунки, а він каже: “Ні, ні, не так. Ось так.” Це надзвичайна деконструкція великої пари (жестикулює двома руками), і вони представлені як маленькі діти.
ТС: І люди сперечаються про це в пресі, і сперечаються про це з уст в уста. Хіба не хочеться вам бути в іншій професії, де ви могли б просто виграти гонку і отримати приз, замість того, щоб кожен збирався і обговорював те, що ви зробили, ніч за ніччю, день за днем?
АР: Ну, ми не відрізняємося від письменників чи поетів, чи будь-кого іншого… Ну, насправді ми відрізняємося, тому що ми інтерпретуємо, ми не створюємо в цьому сенсі, але…
ТС: Ви не дивитесь себе у фільмах, чи не так?
АР: Е, якщо я можу цього уникнути. Ні, це не захоплює мене.
ТС: І ви не багато говорите про теорію акторської майстерності, але був момент, коли вас запитали про це, і ви сказали: “Камера любить вас, якщо вона може побачити, як ви думаєте і, найголовніше, слухаєте.” Це, можливо, дивна річ для актора, тому що більшість людей вважала б, що вас оцінюють за те, що ви говорите, а не за…
АР: Так, але ви тільки говорите як людина в житті, і тому, якщо ви намагаєтеся відтворити життя на сцені — і кожного разу, коли я працював, спілкувався зі студентами чи, справді, працював з молодими акторами, коли я режисерував фільм “Зимовий гість”— у мене є абсолютне правило: ви говорите тільки тому, що хочете відповісти на щось, що ви почули. Отже, уявлення про актора, який йде і розглядає свою репліку у своїй спальні на самоті вночі — це для мене абсолютна нісенітниця. Ви… Те, що ви маєте сказати, є повністю випадковим.
Все, що я хочу побачити від актора, це інтенсивність і точність їхнього слухання. І тоді те, що ви маєте сказати, стане автоматичним. І тоді це буде вільно, і живо. І ви зможете працювати над цим, формувати це і обговорювати, але основний двигун цього — це: наскільки точно ви слухаєте і наскільки ви живі для ваших колег-акторів; наскільки точна ваша реакція і наскільки… смілива?
ТС: Ви згадали “Зимовий гість”, яке почалося як п’єса, а потім ви співнаписали сценарій для цього. Це було…
АР: “…типу.” (Робить неоднозначний жест, “так собі”) Це дещо… трохи неточний кредит. Я маю на увазі, кожне слово цього сценарію належить Шарман Макдональд, але я був дуже залучений до його перебудови…
ТС: Як режисер, і це був ваш дебют —
АР: — так, тому це стало своєрідним кредитом на написання.
ТС: Ви багато дізналися про акторську майстерність, будучи режисером?
АР: Ну, ми всі, я б сказав, найбільше навчилися від двох дванадцятирічних дітей.
ТС: Чому?
АР: Це як коли ти був дитиною. Знаєш той момент, коли ти малюєш пейзаж як дитина, і, коли тобі може бути менше семи, небо — це просто синя смуга вгорі на аркуші? А потім є той дещо розчаровуючий момент, коли вчитель каже, що небо насправді спускається серед гілок. І це як момент, коли життя змінюється і стає набагато складнішим і трохи більш нудним, адже заповнювати гілки — це доволі нудно, і…
ТС: Ви й самі були досить мрійливою дитиною, так?
АР: Тож вони кажуть: так, так. Голова в хмарах, і в мріях. — Але, в будь-якому разі, ці хлопці не знали нічого, окрім того, щоб слухати один одного.
ТС: Розкажи трохи про своє дитинство. Це не було дуже багатообіцяючим початком для майбутнього актора, правда?
АР: Ну, що можна вважати багатообіцяючим початком?
ТС: У сенсі можливостей.
АР: Я ходив до школи… Власне, в усіх школах, до яких я ходив, була драма — особливо в школі для дітей від одинадцяти до вісімнадцяти років, Latymer, що стало дуже важливим у контексті бажання стати актором.
ТС: Справді? І ти отримував багато підтримки від матері, так?
АР: Так. Тобто, у тому сенсі, що я мав матір і родину, які в основному казали: “Все, що робить тебе щасливим”. Тому що це має виглядати трохи дивно, коли син каже: “Я відмовляюся від кар’єри графічного дизайнера і повертаюся до навчання в драматичній школі”.
ТС: Твій батько помер, коли ти був дуже малим, правда?
АР: (Дуже швидко) Так, коли мені було вісім.
ТС: Що стало великою раною. Ти багато про це говорив – це насправді не проходить, правда?
АР: Ну, це не проходить, тому що, знаєш, я походжу з робочого класу, де… Можливо, сьогодні тебе дозволяють брати участь у таких подіях. Раніше, я думаю, ти якось відокремлювався від своїх почуттів.
ТС: Ти маєш на увазі брати участь у смерті? Ти не був на похороні?
АР: Ми не пішли на похорон, тому що… Ну, я насправді думаю, що моя мати була так розгублена, що вона не могла б витримати присутність дітей там. Але це було дивно – не бути там. І це складно. Тобі не пояснюють, чому ти не там. Але, знаєш, це було тоді, коли існувала така етика “бачити і не чути”. (Дуже маленька посмішка)
ТС: Ти досить політична людина?
АР: Ну, я виріс… Одним із образів мого дитинства, які я ніколи не забуду, є те, що кожного разу, коли були вибори, мої батьки — включаючи батька, але особливо матір — стояли на стільці і прикріплювали… або наклеювали свої жовті – тоді вони були жовті і чорні – квадратні наклейки “ГОЛОСУЙТЕ ЗА ЛЕЙБОРИСТІВ” у вікні.
ТС: Про тебе говорили як про кандидата кілька років тому.
АР: Нісенітниця. Ще одна нісенітниця!
ТС: Ніхто не приходив до тебе? Ніхто не пропонував?
АР: Думаю, вони це зробили, бо хтось у пресслужбі десь подумав, що не можна дозволити Портіло отримати всю популярність без жодного виклику, тому вони подумали: “Що ми можемо зробити? Знаю: давайте висунемо актора проти нього!”
ТС: Інсайдери Лейбористської партії говорили, що Алан Рікман — реальний кандидат для Кенсінгтона та Челсі.
АР: Ну, вони точно ніколи не розмовляли зі мною з цього приводу, і, звісно, відповідь була б “Ні!” Тому що чому б це робити в абсолютно безпечному місці для Торі? І я взагалі не маю політичних амбіцій, тому це була повна нісенітниця.
ТС: Але у тебе є справи, за які ти виступаєш, так? Амністія міжнародна — це справа, яку ти підтримуєш?
АР: Ага, так. Різні організації, такі як Children on the Edge, з якими я багато працюю, та Action Aid, і… Постійно намагаєшся осмислити своє життя, і мені дуже пощастило. Як я кажу, я вважаю себе розповідачем історій. Тому я бачу свою роботу як певний зв’язок з реальним життям і, сподіваюся, вибір, який я роблю, показує бажання зв’язатися з аудиторією. Тож, так, реальне життя втручається.
АР: Як, наприклад, з Action Aid. Зараз я залучений до запуску нової книги, яка називається Broken Landscape, з фотографіями Ґідеона Манделла. І, враховуючи те, що зараз відбувається в світі, багато чого затіняється. І в Африці є ситуація, коли тисяча дітей помирає щодня. Це величезна цифра, яку неможливо ігнорувати.
ТС: Люди завжди питають акторів, яку роль вони хочуть зіграти, але один політик з Лейбористської партії, Пітер Мандельсон, каже, що хоче, аби ти зіграв його, якщо коли-небудь знімуть фільм про нього. Як ти до цього ставишся?
АР: (Посміхається) Залежить від сценарію, мабуть. Це ж складно грати реальних людей. Я робив це кілька разів, і це… Або людей, які жили, так би мовити: знаєш, як з Де Валера і Распутіним. І коли ти це робиш, у тебе є дуже конкретний багаж, і ти стаєш дуже захисним… по відношенню до цих людей. Ніл Джордан сказав мені, коли я почав дослідження для ролі Де Валери у фільмі Майкл Коллінз, “То ти вже його ненавидиш?” ще до початку. І це змусило мене одягти такі боксерські рукавички, тому що ти не можеш судити своїх персонажів; це останнє, що можна робити. Ти повинен увійти в це… обізнано, але невинно.
ТС: Алан Рікман, ми з цікавістю спостерігаємо, на кого ти надягнеш рукавички наступного разу. Дуже дякую. (Себастіан та Рікман потискають руки.)
АР: Мені приємно.
ТС: Дякую.
