Цей текст – переклад аудіо з відео вище. На відео показаний та озвучений розбір ролі Ганса Грубера, якого зіграв Алан Рікман.
Завжди цікаво спостерігати проривну роль будь-якого актора — ту, що вивела його з відносної невідомості до зіркового статусу в кіноіндустрії. Зазвичай такі прориви відбуваються завдяки ідеальному кастингу, коли актор не лише фізично відповідає образу, а й творчо поєднує свої унікальні здібності з тим, що потребує персонаж. По суті, ми бачимо, як виконавець використовується настільки вдало, що це спонукає нашу уяву замислитися, на що ще він здатен. Для Алана Рікмана така роль трапилася у 42 роки, коли він зіграв Ганса Грубера у фільмі Міцний горішок. Тож давайте проаналізуємо, як і чому ця незабутня гра знайшла відгук у глядачів, порівняємо її з образом персонажа у сценарії та розглянемо унікальні елементи, які Алан Рікман привніс у цю роль.
Якщо подивитися, як нам вперше представляють персонажа, то першим, хто дає зрозуміти, що Ганс важливий, є камера, адже вона фокусується саме на ньому серед групи потенційних лідерів. У сценарії це знайомство описано так: «Показати Ганса Грубера — бездоганно одягненого, стрункого й привабливого, він виходить у фойє так, ніби володіє цілою будівлею, і в певному сенсі це так». Але навіть якщо звернути увагу лише на мову тіла персонажа, багато що передається через тонкі деталі.
По-перше, як зазначено в сценарії, Ганс одягнений набагато краще за всіх навколо. Але зверніть увагу, як він виходить уперед, даючи зрозуміти, що саме він тут бос. Крім того, і що досить незвично, його руки в кишенях, тоді як усі інші тримають інструменти, необхідні для їхньої роботи. Це одразу показує нам, що Ганс — головний стратег у групі, його цінність не в тому, що він може фізично зробити, а в відповідальності, яка лежить на його плечах, і в тому, як він планує свої дії.
Його руки в кишенях також демонструють певний рівень спокою. Виходячи з ліфта, він навіть не кліпає — просто робить великий, впевнений крок, а потім чекає, поки інші займуть свої позиції, показуючи, що кожен етап операції ретельно продуманий. Його голова і тіло рухаються мінімально в напрямку, який він оглядає, тож наша увага природно зосереджується на єдиних частинах його обличчя, які реагують, — очах і носі.
Подумайте, як хтось інший міг би зіграти цю сцену і наскільки відволікаючим було б, якби він витягнув пістолет або постійно кивав іншим, вказуючи зайняти позиції. Але він цього не робить. Натомість його фізична гра стримана й елегантна. Потім настає момент, коли він оглядається, щоб перевірити, чи є свідки. Він ще навіть не заговорив, але вже заворожує. Глядачі звикають просто спостерігати, як він дивиться на речі.
В одному зі старих інтерв’ю ведучий BBC процитував слова Рікмана: «Камера любить тебе, якщо бачить, що ти думаєш і, найголовніше, слухаєш», на що він відповів: «Я керуюся мантрою: ти говориш лише тоді, коли хочеш відповісти на щось, що почув». Це додає нової глибини його грі — Ганс слухає, він налаштований на все, що відбувається довкола, він тут і зараз.
Коли він виходить з ліфта нагорі, оточений озброєними людьми, знову ж таки, не промовивши й слова, ми чуємо постріли ще до того, як чуємо самого Ганса. Тож спершу ми чуємо насильство й хаос, які він приносить із собою як персонаж, навіть до його повноцінного представлення. Але за це варто віддати належне сценаристам, Джебу Стюарту та Стівену Е. ДеСуза, адже вони легко могли б зруйнувати потенціал цієї гри, змусивши лиходія виголосити довгу промову з поясненням плану ще до того, як усі увійдуть.
Мова тіла
І ось нарешті він заговорює — через 25 хвилин після початку фільму — і це відкриває найзаворожливішу сторону Алана Рікмана — його голос. Він і до цього демонстрував бездоганну акторську гру, але тепер ми відчуваємо унікальність самого актора. Недивно, що, за чутками, Рікман прийшов на прем’єру фільму, як і всі інші, але після першого ж показу його оточили натовпи фанатів, і йому знадобилася охорона, щоб вийти.
У сценарії ця сцена починається так само, але сценаристи зробили її набагато простішою й коротшою. Ганс питає: «Де містер Такаґі? Де чоловік, який — (легка посмішка) — раніше тут за все відповідав?» І Такаґі силоміць виводять уперед. Ось і все. Але Рікман майстерно адаптує сценарій, створюючи набагато більш напружену сцену, рухаючись натовпом, ніби винюхуючи свою жертву, допитуючи присутніх своїм поглядом. Він тисне на них дедалі більшою кількістю інформації, демонструючи, наскільки ретельно підготувався до цього моменту.
Зверніть увагу, як Рікман грає цю сцену — мов змія, що звивається крізь натовп, вистежуючи свою здобич. І щойно Такаґі видає себе, Ганс упивається в нього поглядом, ніби нарешті знайшов свою поживу. А потім несподівано розпливається в легкій усмішці. Це одразу показує, наскільки багатогранним є персонаж уже після своєї першої розмовної сцени.
Ми вже побачили кілька граней його особистості: лідера, перфекціоніста, мисливця, а тепер — цю чарівну, навіть трохи розважену сторону. Характер Ганса поступово розкривається через низку дрібних рішень як від Рікмана, так і від сценаристів. Наприклад, коли він бачить макети будівель і, замість того щоб розбити їх або озвучити якусь розпливчасту загрозу, він захоплено їх хвалить, ніби справжній шанувальник, і тим самим відкриває щось про себе: «Я завжди любив робити моделі, коли був хлопчиком. Точність, увага до кожної, навіть найдрібнішої деталі».
Ця сцена демонструє глядачам, що Ганс — дуже педантичний, і тепер ми можемо з упевненістю припустити, що він продумав кожну можливу деталь свого плану. І впродовж усього фільму це знову й знову підтверджується. Щодо того, як Ганс ставиться до своїх підлеглих, у сценарії написано: «Ганс дивиться на них, як роздратований учитель на неслухняних учнів, і знову повертається до Такаґі». Рікман настільки точно відтворює цю емоцію, що навіть заднім числом легко уявити його в ролі Северуса Снейпа багато років потому.
Ця сцена переговорів з Такагі демонструє нам лиходія в дії. Він спокійно наводить пістолет на Такагі, вимагаючи інформацію. Все відбувається настільки плавно, і коли стає зрозуміло, що Такагі не розкриє деталі, Ганс без жодних вагань одразу його вбиває. Це вчить глядача, що Ганс не жартує – він уб’є будь-кого, хто стане на шляху його плану, що ідеально задає ставки для його протистояння з Джоном Макклейном, який прагне лише завадити йому. Подумайте, скільки різних способів було б зіграти цю сцену: можна було просто сказати репліки чи вистрілити, але це відчувалося б зовсім інакше. Хтось міг би бути надмірно залякуючим, занадто гучним, намагаючись здаватися надто «поганим хлопцем», або ж надмірно комічним, роблячи гру занадто масштабною. Але Рікман вирізняється тим, що він є спокійним епіцентром хаосу, уособленням «ока бурі». Зверніть увагу на разючий контраст між Гансом та іншими персонажами навколо нього: його люди виглядають загрозливо та агресивно, заручники – налякані, а єдина людина у цій будівлі, яка поводиться настільки невимушено – це Ганс (сцена в ліфті, коли він наспівує мелодію). Навіть вибір їсти їжу пізніше, коли він повідомляє заручникам про смерть їхнього колеги, додає шарму його персонажу.
Ці невеликі деталі додають персонажу особливого колориту, демонструючи, наскільки мало він цінує людське життя, адже він не лише здатний спокійно їсти, повідомляючи жахливі новини, але й отримує від цього задоволення. Його мова тіла – плавна і розслаблена, майже чуттєва. Зверніть увагу, як Рікман торкається всього довкола, показуючи, що він вважає все своїм і водночас демонструє свою присутність. Він може вбити людину й одразу спокійно покласти руку на стіл, ніби кажучи: «Я тут, і це – моє». Навіть пізніше, зустрівшись віч-на-віч з Джоном Макклейном, Ганс змушений вдавати іншу людину, змінюючи голос і мову тіла, але щойно він отримує зброю, миттєво повертається до свого справжнього «я». Як описано в сценарії: «Ганс знову Ганс – від виразу обличчя до постави». Цей рядок відкритий для безлічі інтерпретацій, але Рікман зробив його настільки своїм, що навіть за незначними жестами видно, коли він повертається до свого образу. Наприклад, коли він гасить сигарету ногою – знову ж, майже чуттєво, як і дотик до столу. Він почувається як удома, як і було зазначено в його першій появі у фільмі. Навіть коли він поза фокусом камери, рух його руки, якою він наводить пістолет, залишається плавним, легким і розслабленим, особливо в порівнянні з більш грубою манерою Брюса Вілліса. Мова тіла Макклейна – напружена й рішуча, а Ганс – текучий і впевнений. Інші персонажі зривалися, панікували, а Ганс залишався холоднокровним і зібраним у будь-якій ситуації – чи була вона частиною плану, чи ні. Альфред Гічкок якось сказав: «Якщо фільм хороший, можна вимкнути звук, і глядач усе одно зрозуміє, що відбувається». Але Рікман піднімає це на новий рівень: навіть якщо вимкнути звук і розфокусувати камеру, лише за плавним, але впевненим рухом, коли він наводить зброю, зрозуміло – Ганс повернувся.
Заключна частина
Усі ці дрібні деталі разом створюють напрочуд глибоку гру у ролі, яка легко могла стати поверхневою. Можливо, це тому, що Алан Рікман не намагається просто зіграти «лиходія»: «Що стосується мене, я не граю лиходія, я просто граю когось, хто хоче певних речей у житті, зробив певні вибори та прагне досягти їх». Антагоніст у будь-якій історії повинен не просто зрівнятися з протагоністом, а перевершувати його — бути розумнішим, безжальнішим і хитрішим, щоб створити враження, що герой не має жодних шансів його перемогти. Динаміка «кішки й миші» між Гансом і Макклейном працює так добре, тому що з одного боку — розслаблений і прорахований персонаж Рікмана, який діє з точністю швейцарського годинника, а з іншого — Вілліс грає цілковиту протилежність — хаотичну силу, що буквально намагається підірвати плани Ганса. Сценарій детально описує багато моментів персонажа, його дії та репліки, але жоден сценарист не міг передати те відчуття, яке Алан Рікман вніс у цю роль. Лиходія, якого глядачі не тільки бояться, але й захоплюються ним. Він холодний, але водночас теплий, точний, але плавний, безжальний, але чарівний — і саме це зробило Ганса Грубера неперевершеним антагоністом та справедливо вивело Алана Рікмана до зіркового статусу завдяки його незабутній магнетичній грі.
