Ні дощ, ні холод, ні натовпи папараці не змогли завадити Алану Рікману дебютувати як режисер. Емма Томпсон ділиться теплою розповіддю зі свого боку камери.
Вперше я побачила п’єсу Шарман Макдональд Зимовий гість, поставлену Аланом Рікманом, у 1995 році в театрі Альмейда — затишному театрі на півночі Лондона, де показують чудові вистави та подають розливне пиво. Мене тягнуло туди ще тричі — я була зачарована нерозривним зв’язком між нещодавно овдовілою жінкою та її матір’ю; підлітком-сином, чиї амбіції в коханні стримував привид померлого батька; двома літніми жінками, яких від смерті відділяло лише очікування на неякісне безе; і моторошною атмосферою шотландського приморського села, стиснутого в кристалізованому кулаці зими.
Я не вагалася, коли Алан запропонував екранізувати її, навіть попри те, що він запросив мою матір, Філліду Ло, зіграти мою матір. Дехто вважав це ризикованим кроком, але ми були впевнені, що наша любов до Шотландії (моя мама родом із Глазго) і спільний інтерес до вишуканих сортів віскі вбережуть нас від серйозних суперечок.
Шарман Макдональд, яскрава та спритна, як очі малиновки, і Алан, з його глибоким, схожим на патоку голосом та напівзаплющеними повіками, були ідеальними «батьками» для сценарію, що передає пульс радості та болю, які породжує безперервна мінливість життя.
«Пам’ятайте, — вимовив Алан своїм оксамитовим голосом, — ці персонажі скуті кригою. Вони нікуди не можуть піти. Чим нерухомішими ви будете, тим краще. Ви, — він вказав на мою матір, — маєте перестати бути такою чарівною, а ви, — зупинивши на мені свій пильний карий погляд, — маєте перестати піклуватися про всіх. Просто грайте».
Алан привніс усю свою акторську майстерність у режисерську техніку, гостру й витончену, як ніж із венеціанського скла. Він просто встромлює її в якусь фальшиву оболонку, яку ви створили, й розсікає її, але як би близько до «кістки» він не дістався, він ніколи не завдає болю. Він вражаюче точний. Кожен аспект виробництва був продуманий до найдрібніших деталей. Він міг довго вдивлятися в костюм, нахиливши голову набік, звузивши очі, а потім нарешті сказати щось на кшталт «занадто структурований» або ж кинутися до купи фотографій чи пледа й переставляти все доти, доки не залишався задоволеним. Він надсилав ескізи того, як, на його думку, я маю виглядати (це було надзвичайно корисно), а також пропозиції, як мені варто підходити до ролі Френсіс (якщо правильно пам’ятаю, він часто згадував французьких актрис).
Зйомки розпочалися в листопаді 1996 року в Королівстві Файф на східному узбережжі Шотландії, де погода змінюється від бездоганної лазурної ясності до дикого шторму з усією примхливістю та непередбачуваною люттю, гідною Тревіса Бікла з Таксиста Роберта Де Ніро. Двоє технічних спеціалістів Алана були американцями та зовсім не готові до місцевих температур. У перший день на локації Стівен Ранделл (який білий) став ніжно-зеленкуватим, як вода Нілу, а Блондель Айду (який чорний) набув насиченого темно-синього відтінку. Сподівання на тепле приміщення розвіялися, коли наша студія виявилася переобладнаним буряковим млином — високою цегляною будівлею-холодильником. Теплові гармати безпорадно ганяли повітря по порожньому простору. Вітри восьмої сили били по балках, доводячи звукорежисерів до відчаю, а автобусна зупинка, збудована художником-постановником Робіном Кемероном Доном, була вирвана вітром зі свого місця й знищена. «Можливо, доведеться трохи попрацювати з дубляжем», — кричав Алан, нахилившись проти вітру під кутом 45 градусів. Приплив завжди був проти нас. Ми знімали на пляжах, доки море не починало хлюпати нам у щиколотки, а старі мохові чоботи оператора-постановника Шеймуса Макгарві часто були повністю занурені у воду. «Солона вода збереже їх», — весело зауважував він.
Найпомітнішою «учасницею» зйомок виявився грип. По черзі кожен член нашої маленької кінокараванної команди хрипів, бліднів і падав з ніг (антибіотики навіть з’явилися на столі з перекусами). Єдиними, кого хвороба оминула, були Алан і Шеймус — але Алан був настільки зосереджений, що навіть не помітив початку обмороження трьох своїх пальців на ногах.
На щастя, мамин костюм — хутряне пальто, яке стало відомим як Юніс, — врятував нас від зйомок під дощем, бо коли воно намокало, то виглядало точно як те, чим було насправді — колекція зшитих між собою мертвих щурів.
**Звичайний день проходив приблизно так: прокидаєшся у темряві, приймаєш душ, крадькома виходиш у крижаний світанок і намагаєшся вгадати погоду по небу дорогою до знімального майданчика. Переодягаєшся у вологому трейлері, спершу підігрівши взуття в мікрохвильовці. (Це працює, але треба бути обережним. Одного ранку я зайшла й побачила, як усе приміщення наповнене їдким димом. Мама розплавила нейлон у своїх шкарпетках. Після цього я зіпсувала чобіт, перегрівши його.) Шар за шаром натягаєш термобілизну, крізь яку вітер все одно прорізається без зусиль. Виходиш на вулицю в туман/сніг/град/що завгодно, сподіваючись, що губи не замерзнуть настільки, щоб не ворушитися. Знаходиш ніс Алана, що стирчить із масиву чорного Gore-Tex, і ставиш йому запитання. Узгоджуєш дії та граєш, доки пальці на ногах не заклякнуть від холоду, після чого повертаєшся до трейлера, щоб знову підігріти взуття в мікрохвильовці та з надією дивишся на пляшку Macallan. Після розморожування знову виходиш на знімальний майданчик, і так триває приблизно до 16:00, коли зникає світло, а сил уже не залишається зовсім. Потім — ковток віскі, повернення в готель, гаряча ванна, вечеря зі святою матір’ю, і в ліжко о дев’ятій.
У вихідні дні ми гуляли до Сент-Ендрюса (мекки гольфу) й купували трикотаж.
Доказ того, до яких крайнощів можуть дійти наші темні таблоїди, з’являвся в нашому готелі у вигляді «туристів» або «студентів», які влаштовувалися якомога ближче, іноді залишаючи погано приховані диктофони в сумках, сподіваючись, що хтось скаже чи зробить щось пікантне. Я намагалася підкупити наймолодшого члена акторського складу (12-річного Дугласа Мерфі), щоб він сказав: «Яка випадковість, що і Алан, і Емма — некрофіли», але мама це заборонила.
Оскільки наші дні проходили на знімальному майданчику, а вечори — як у згромадження трохи розпусних черниць, КДБ (так ми почали називати пресу) набуло голодного, відчайдушного вигляду, доки однієї ночі, з жалю, Шеймус і Алан не задумалися про те, щоб вийти нагору, тримаючись за руки.
Вони чудово працювали разом. Шеймус, чия чутливість, гумор та інтелект випромінюються з його блакитних, наче блюдця, очей, — це найкращий друг, якого можна мати за камерою. Алан змушує сміятися своїм сухим, наче каракатиця, гумором, зберігає спокій перед усіма кризами, які неминуче супроводжують зйомки, і має ту здатність, яка є життєво важливою для будь-якого режисера, — створювати родину, в якій кожен член однаково цінується. Він, мабуть, ідеальний «батько» — послідовний, справедливий та зацікавлений.
Останній раз я бачила його в Лос-Анджелесі, коли ми відвідали Стіва та Блонделя в їхній студії комп’ютерної графіки, де вони працювали над фільмом. Було дивно дивитися на зображення замерзлої Півночі посеред усього цього каліфорнійського тепла. «Боже, — сказав Стів, — я знаю, що було холодно, але ж як же там було гарно». Нас це розчулило. «Мабуть, цей досвід майже вартий того, щоб втратити три пальці на ногах», — задумливо сказав Алан.
Mirabella, листопад-грудень, 1997
