7 травня 1987 року
Леслі Беннетс – The New York Times
Немов пара диявольських шахістів, вони розігрують свої ходи. Цю невинну дівчину, яка зростала в монастирі, буде зведено з розуму, її нареченого — принижено та зганьблено; ту поважну заміжню жінку буде знищено, її самооцінку зруйновано, а репутацію — зіпсовано. Молодого чоловіка заведуть у коханці й викинуть так само легко, як зношену річ.
Витончені інтриги маркізи де Мертей і віконта де Вальмона сплановані з надзвичайною ретельністю, але їхні фігури — живі люди, а зброя руйнування — секс. Віконт — звабливий, досвідчений ловелас, той тип чоловіка, що до секунди знає, як саме розгортатиметься жіноча реакція на нього, і чия увага вже спрямована на наступну жертву ще до того, як попередню підкорено. Не менш вправна в любовних стратегіях і ще більш жорстока у своїх намірах, маркіза — холодна, красива й блискуча жінка, яка зрештою переграє навіть свого хитрого партнера у злочинах серця.
Дві центральні фігури в «Небезпечних зв’язках» — маркіза та віконт — одні з найяскравіших і найпривабливіших лиходіїв, які останнім часом опинялися в центрі сцени. До того ж постановка Королівської шекспірівської компанії, що минулого тижня прибула до Нью-Йорка в театр Music Box, може похвалитися акторами, які вперше створили ці ролі в Лондоні.
У ролі маркізи, чия витончена білява врода приховує вражаючу жорстокість, Ліндсі Дункан водночас захоплива й моторошна. Алан Рікман, з розкішною гривою та гострим чуттям до вигідних можливостей, у ролі віконта передає і ледачу грацію, і небезпечну пильність лева, що може стрибнути будь-якої миті.
Обох акторів зустріли тут із великим захопленням, як і в Лондоні. Для них поява «Небезпечних зв’язків» на Бродвеї стала завершенням довгого шляху — вони грають ці ролі вже понад півтора року.
Персонаж, що «все контролює»
Міс Дункан, яку раніше можна було побачити в Нью-Йорку в постановці Public Theater «Top Girls», вважає, що її втілення маркізи з часом стало глибшим.
«Найочевидніше — це впевненість», — сказала вона в нещодавньому інтерв’ю за лаштунками.
«Я граю жінку, яка завжди повинна виглядати так, ніби вона повністю все контролює. Вона має сяяти, бути загрозливою; вона не може дозволити собі бути меншою за досконалість у жодному аспекті. Думаю, коли я тільки починала її грати, я не могла відразу дістатися цього рівня; мені знадобився час, щоби його знайти. Дуже важко сяяти й водночас тримати все під контролем протягом трьох годин, бо в неї майже не видно тріщин. Це потребує величезної енергії.»
Навіть маючи досвід, втілення блискучої маркізи залишається серйозним викликом. «Треба звабити глядача», — зауважила міс Дункан. — «Їх має і шокувати, і захоплювати те, як вона насолоджується власною майстерністю у грі на перемогу. Маркіза й віконт ведуть гру, де ставки дуже, дуже, дуже високі, і саме задоволення від перемоги — це свого роду залежність. Обоє — досить неприємні люди, але їм потрібна величезна чарівність, аби глядач повірив, що їм усе це сходить з рук.»
Справді, за її словами, під час перших виступів вона помітила, що грає для «доволі холодної тиші» й зрозуміла, що публіка «жахалася» маркізи. Відтоді вона докладає всіх зусиль, аби знайти в персонажі гумор, бо навіть у найбільш отруйні моменти маркіза може бути до сліз смішною.
У п’єсі маркіза виголошує нищівну тираду щодо подвійних стандартів, які змушують жінок вдаватися до обману й маніпуляцій, щоб протидіяти безсиллю, яке суспільство нав’язує їхній статі. Минуло понад 200 років, і міс Дункан добре усвідомлює: те, що в чоловікові сучасне суспільство сприймає як зухвалу чарівність, у жінці може здаватися просто огидним. І сьогоднішнє сприйняття маркізи та віконта також формує власний подвійний стандарт.
«Вони обидва — монстри, але люди із задоволенням приймають усе, що робить Віконт», — сказала 36-річна акторка шотландського походження. — «Я думаю, глядачеві важче сміятися з того, що робить вона, і схвалювати це, просто тому, що вона — жінка».
Політичний підтекст
Містер Рікман також бачить у п’єсі потужний політичний підтекст, що лежить під блискучою поверхнею. «Я не зовсім розумію, звідки ця одержимість багатими, жахливими людьми, хіба що з ефекту причетності», — сказав 41-річний актор в інтерв’ю у своїй гримерці. — «Іноді ми доходили до моменту, коли Віконт казав щось абсолютно обурливе, а Маркіза перевершувала його, і ми з Ліндсі просто сиділи й сміялися з нахабності цих реплік. Ця невимовна впевненість у тому, що їм усе можна — вона надає їхньому діалогу певної сили. І я гадаю, саме тому ця п’єса є революційною — бо вона ставить запитання: “Чи нормально, що ми створюємо суспільство, в якому можуть існувати такі монстри — привабливі, сексуальні й впливові?”»
Хоч роман Шодерло де Лакло було написано ще у 1782 році, його сучасне звучання очевидне. «Я думаю, ця п’єса — про сьогодення», — додав Рікман. — «Вона не про минуле. Такий тип руйнування, здається мені, відбувається постійно. Грубіші версії цих слів щодня звучать між чоловіками й жінками».
Яким би легким не здавалося засудити як Маркізу, так і Віконта, реакції, які вони викликають, у підсумку створюють набагато складнішу й неоднозначнішу динаміку. «Ми завжди вважали, що глядача не можна залишати осторонь, бо ця п’єса — про глядача», — сказав містер Рікман. — «Історія маніпулює глядачем так само, як персонажі маніпулюють одне одним. Вона піднімає практично всі моральні питання, які тільки можна уявити: насолода й біль, хто що отримує, хто що завдає, про що це все, зрештою — секс без стосунків, стосунки без сексу, всі ці суперечливі рівняння. Ви можете вийти захопленими, пригніченими або обуреними, але не приходьте на цю виставу з настроєм “Розважте мене”».
Міс Данкан додала: «Ця п’єса змушує людей звертатися до власної моралі. Ви смієтесь над речами, які, по суті, є жахливими: над болем людей, приниженням. Ви смієтесь із нервового жаху? Чи впізнаєте в цьому себе? Ці два персонажі аморальні; вони дають собі повну свободу дій, і коли ви це спостерігаєте, смієтесь або жахаєтесь, це змушує вас задуматися: а де ви самі стоїте поруч із ними?»
