У напівтемряві сцени, де світло ледь торкається його обличчя, постать у чорному споглядає життєву межу. Це момент зустрічі з вічністю – чоловік у чорному вбранні, з глибоким, пронизливим поглядом тримає людський череп, наче зважуючи у долоні саму сутність існування.
Алан Рікман – майстер витонченої акторської техніки, володар оксамитового, глибокого голосу, що западає в душу – тут втілює шекспірівський архетип з особливою глибиною. Його очі, що завжди вміли передавати багатошаровість емоцій без єдиного слова, зараз звернені до білого черепа. У цьому погляді – фірмова рікманівська суміш меланхолії, інтелектуальної глибини та стриманої пристрасті.
Його обличчя – живописне полотно півтонів і контрастів. Характерні для Рікмана ледь підняті брови створюють вираз філософського сумніву, а тонкі губи зображають майже невловиму гірку посмішку. Це та сама майстерність створювати багатовимірних персонажів через найменші, майже непомітні рухи м’язів обличчя, якою він прославився.
Ця мить – квінтесенція акторського дару Рікмана: здатність застигнути на межі контрастів – життя і смерті, сили і вразливості, раціонального й емоційного. Його характерна виважена статичність тіла у поєднанні з надзвичайно виразним обличчям створює магнетичну напругу, що змушує глядача завмирати разом з актором у роздумах про тлінність і вічність.
