Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що талант Алана Рікмана зводиться лише до втілення геніальних лиходіїв. Неважливо, чи йдеться про те, щоб відіграти сцену, стоячи на одній тільки нозі в “Міцному горішку”, або зняти Кейт Вінслет у “Версальському романі” – йому під силу все.
Не кажучи вже про те, щоб вирізати вам серце ложкою, холоднокровно пристрелити вас або вразити заклинанням, яке спопелить вас на місці, якщо це вже не зробив його погляд.
Так, двома словами, можна описати Алан Рікмана. Але 68-річного актора, зірку “Міцного горішка”, “Робіна Гуда: Принца злодіїв” та велетенської саги “Гаррі Поттера” не можна звести до кількох навішаних поп-культурою кліше.
Перед своїм тріумфальним кінодебютом він спалахував почуття глядачів у “Небезпечних зв’язках” на Бродвеї. Навіть ставши завсідником великого екрану, Рікман, як і раніше, залишився вірним своєму першому коханню – театру. Він має здатність бути одночасно і зловісним, і уїдливо дотепним. Зі своїм зростом за метр вісімдесят, пронизливим поглядом і, що не проминають відзначити все інтерв’ю, приголомшливим голосом (глибоким і спокусливим, у стилі стомленого чуттєвими ігрищами Шерхана), він справляє велике, якщо не сказати грізне, враження. Але в житті Рікман дуже тепла і приваблива людина. Він ототожнює себе з усіма своїми героями, хоча, найближчий йому за духом все ж таки благородний полковник Брендон з “Розуму і почуттів”, а зовсім не кримінальний геній Ганс Грубер з “Міцного горішка”.
У квітні ми знову побачимо його на великому екрані, цього разу в ролі короля Людовіка XIV у “Версальському романі”. Він погодився зніматися з великим небажанням, тільки для того, щоб допомогти реалізації фільму – його другої режисерської роботи після “Зимового гостя” (1997). І в новій картині основною знову є тема горя, викликаного втратою близької людини, але в той же час порушуються і такі питання, як любов, честолюбство і спроби побудувати власне життя всупереч чужим сподіванням.
Дія розгортається навколо садівниці Сабіни Де Барра (Кейт Вінслет), однієї з тих, кому було доручено реалізацію проєкту Версальських садів. Це вдумливий та чесний фільм – зовсім як його режисер.
Це другий фільм, який ви захотіли зняти, або другий, який вам вдалося зняти?
Швидше “вдалося”, тому що, коли я приступив до зйомок “Гаррі Поттера” – нехай на них йшла лише невелика частина мого часу – Ролінґ опублікувала всього три книги, і я не мав уявлення, як довго їм знадобиться моя присутність. Але якщо ви хочете зняти фільм, то ви повинні повністю присвятити йому щонайменше рік.
Чи погоджуєтесь ви з тим, що люди часто недооцінюють, наскільки виснажлива робота режисера, особливо враховуючи, що йому доводиться зберігати зовнішній спокій у найстресовіших ситуаціях?
Відвідавши багато знімальних майданчиків, я зрозумів, що там працюють лише справжні професіонали. Якщо вони не будуть справжніми майстрами своєї справи, то їх, на відміну від театру, просто звільнять за дві секунди. Я пам’ятаю, що коли Ентоні Мінгелла знімав свою дебютну картину – “Щиро, шалено, глибоко”, – він у перший же день зібрав усю знімальну групу і сказав: “У мене до вас одне єдине прохання: допоможіть мені.” Перш ніж ухвалити рішення, я завжди питаю думку інших. На мою думку, без цього не обійтися. Коли ми приступили до зйомок “Версальського роману”, я сказав першому помічнику режисера: “Якщо ти побачиш, що я збираюся зробити якусь дурість, то, заради Бога, попередь мене.” Це значно полегшило мою роботу.
Чим вас привабив “Версальський роман”?
У мові діалогів було щось настільки свіже і незбите, що я просто здригнувся від відчуття новизни. А потім чим далі я читав, тим більше я розумів, що це написано жінкою (Елісон Діган). У титрах вказано три автори сценарію, але, насправді, ми з Джеремі (Бруком), лише відштукатурили вже готову кладку, або, принаймні, переставили місцями пару цегли. Це фільм про те, як це – бути жінкою, яка не має змоги побудувати кар’єру, у світі, де всім заправляють чоловіки. І потім Кейт Вінслет провела неймовірну за обсягом попередню підготовку та вдихнула життя у цей персонаж. Я, звичайно, запитав її думку, і, що цікаво, вона відповіла: “Я не звикла до того, що вона комусь цікава”. І я подумав: “Хм.. Зовсім як її героїня.”
Як цікаво, але водночас сумно…
Дуже. Адже Кейт надзвичайно розумна. Якщо режисер ставиться до неї, як до свого роду неживого предмета, він сам не знає, як багато він втрачає.
Ви з Кейт продовжили спілкуватися після зйомок “Розуму і почуттів”?
Іноді, з нашим життям… Потім Кейт на довгий час переїхала до Нью-Йорка. Так що здебільшого ми просто перетиналися мимохідь.
Повертаючись до початку вашої кар’єри в кіно: коли після “Міцного горішка” до вас прийшов успіх, чи мало значення те, що вам було вже 42, а не, скажімо, 22 роки?
Ну, щиро кажучи, я почував себе зовсім як дитина. Я був у Голлівуді, хоч би що це означало. У мене від цього голова йшла обертом. Натомість сценарій, як показав потім час, був далеко не такий поганий. Наступні спроби зняти щось схоже привели до набагато гірших результатів. Ця картина по-справжньому дотепна. І, до того ж, у ній найсильніший злодійський ансамбль.
Ви довго мріяли про кар’єру у кіно?
Щиро кажучи, у мене нічого подібного і в думках не було. Все сталося таке несподівано. З іншого боку, тоді я був задіяний в одному з бродвейських хітів. Часто кажуть, що Америка – країна можливостей. Ось і на мене, завдяки величезному успіху вистави, раптом посипалися нові пропозиції, і настала черга цієї великої пригоди. Після інтелектуальної, похмурої, складної, глибокої п’єси Крістофера Гемптона я раптом опинився на знімальному майданчику голлівудського бойовика: всюди вибухи, і я з пістолетом у руці.
Ви дебютували в одному з найкультовіших бойовиків усіх часів. Поділіться вашими враженнями.
Під час зйомок я часом ловив себе на думці: “У що я, на хрін, вплутався?” Але моя недосвідченість була мені на руку. Мені важко вірилося, що я і справді перебуваю тут. У той же час у думках крутилося: “Ні, ну, слово честі. Яким місцем це до мене відноситься? А, чорт з ним. Вперед, за справу!”. І чи не на самому початку Джон Мактірнан (режисер) сказав: “З тобою я звик бути готовим до першого ж дубля.” У мене просто в голові не вміщалося, навіщо взагалі потрібний другий, третій, четвертий тощо дублі. Ти відіграєш все на повну, і кінець справі. Але, природно, потім виявлялося, що треба було підправити освітлення, або рух камери, або ще щось. Я й гадки не мав, як знімають кіно. До того ж, у першому ж дублі я мало не порвав зв’язки. На щастя, як виявилося, постраждав лише хрящ. У будь-якому випадку, я спустився до лікаря і сказав: “У мене щось хруснуло в коліні.” Це сталося, коли за сценарієм я зістрибнув з невеликого виступу. Лікар мені відповів: “Якщо це зв’язки, то забудь про всі свої плани на найближчі півроку.” Я на той момент не зняв ще жодного кадру. На мені був знімальний костюм, і я попросив лікаря натягнути мені штанину поверх накладеної шини. Після чого я повернувся на 33 поверх і продовжив зйомки. Лікар, звичайно, попередив мене, що мені не можна спиратися на не хвору ногу.
Про яку сцену йдеться?
[Про ту], де я зустрічаюся з Брюсом Віллісом і вдаю американця. А потім витягаю пістолет. Всю цю сцену я відіграв, стоячи на одній нозі. (сміється) Ніхто цього навіть не помітив. На наступний день у мене взяли на аналіз рідину з колінного суглоба: вона була правильного кольору, тому зробили висновок, що це лише хрящ, що до весілля все заживе і т. д. Така ось штука життя. Ви будуєте далекосяжні плани, а вона – раз, і все розставляє на свої місця. Я тоді вже подумки з усім попрощався.
Після “Міцного горішка” та “Робіна Гуда” ви самі вирішили не погоджуватися більше на подібні проєкти?
Так сталося, що ці два фільми стали хітами. Але і до, і після, і між ними я знімався у картинах, які пройшли непоміченими, хоча особисто для мене вони мали велике значення. Скажімо так: крім “офіційної” існує ще й “індивідуальна” програма. І для мене набагато важливіша остання. Так що поряд з двома вищезгаданими фільмами я знявся, наприклад, і в “Країні в шафі” (сумніваюсь, що її взагалі хоч хтось бачив). Потім я співпрацював із Пет о’Коннор у “Січневій людині”. До цього ж періоду відносяться і “Щиро, шалено, глибоко”, і “Закрий мої очі”. У цьому плані я ніколи не заганяв себе в жодні рамки.
Чи правда, що вас не засипають вигідними пропозиціями?
Ну так. Загалом, у кожного актора є певний рейтинг, і він постійно стрибає туди-сюди. Одного разу, до неймовірного захоплення моєї подруги Рубі Векс, мені надійшла пропозиція знятися в головній ролі у фільмі про Френка Сінатру. Навіть мені зрозуміло, що це повний абсурд. Але іноді вам пропонують і не таке, тому треба завжди залишатися вірним собі.
Як це втілювати одного і того ж персонажа кілька років поспіль, як трапилося з професором Снейпом у Гаррі Поттері?
Продюсери перебували під таким величезним тиском, що на знімальному майданчику панувала армійська дисципліна. День був розписаний хвилинами. До того ж, на майданчику часом знаходилося до 300 дітлахів, тож самі уявляєте, на що це було схоже. Щоб доставити на зйомки всіх дорослих акторів, доводилося розробляти справжню військову операцію, адже половина з нас паралельно працювала над іншими проєктами. Навіть не знаю, як їм це вдавалося. І не один раз, а протягом 10, якщо не 12 років. При цьому постійно змінювалися режисери, а діти потихеньку дорослішали. Вони буквально виросли у нас на очах. І, нарешті, спецефекти з кожним роком ставали дедалі складнішими і крутішими. Тож якщо на початку ми ще виїжджали зніматися в інші місця, то ближче до кінця ми знімали все поспіль на пожухлому газоні за кіностудією Лівсден в оточенні прожекторів, яких вистачило б на цілий стадіон. І коли ми з Рейфом Файнсом грали заключну сцену, яка була просто розмовою двох людей, вся знімальна група стояла навколо, не знаючи, чим зайнятися. Ми ніколи не могли передбачити заздалегідь, яким буде кінцевий результат – можливості шоу-техніки вражають. Але це все було дуже цікаво.
Чи допомогло вам те, що Снейп – один із найскладніших і найглибших персонажів усієї серії?
Думаю, що в порівнянні з рештою у нього дуже складна особиста історія. Це стало однією з відправних точок. І потім моє завдання значно полегшило те, що коли б я з’являвся на екрані, я завжди був наглухо застебнутий, в очах у мене були чорні контактні лінзи, а на голові ще й перука. Коли ви одягаєте такий фактурний костюм, з вами щось відбувається. Ви йдете в себе. Персонажі Гаррі Поттера змальовані дуже чітко. Там все на увазі. Вони ті, ким здаються. І те, що костюм був невід’ємною частиною мого персонажа мені дуже допомогло.
Чи є серед маловідомих публіці, але важливих особисто для вас фільмів якийсь, що має особливе значення?
Я виділив би “Сніговий пиріг”. Прекрасна картина, якою я дуже пишаюся. Ми відзняли її лише за три тижні. Сігурні приголомшливо зіграла свою героїню. Дуже чесно. Дехто вважає, що вона переграла, але особисто я з цим не згоден. Враховуючи, як довго вона готувалася до зйомок і скільки часу вона провела з людьми, які страждають на аутизм, вона потрапила прямо в точку. Крім того, я в захваті від Марка Еванса як режисера. Він не просто мила, чесна, відкрита людина – він ще й уміє працювати з акторами.
Чи існують якісь риси характеру, властиві всім визначним режисерам?
Я сказав би, відкритість. Тільки уявіть собі Майкла Ньюелла та Альфонсо (Куарона). Та вони різні як небо та земля! Або Енґ Лі. Звичайно, і акторам, і якоюсь мірою і режисерам просто необхідно залишатися в душі дітьми. Ніколи не можна забувати, що таке гра. І нехай мені не довелося попрацювати з Майком Лі, але ми добре знайомі. На що він дивився, його погляд завжди іскриться цікавістю. Те саме стосується і Альфонсо, нехай і в його особливому, по-мексиканськи божевільному варіанті. Він усе сприймає з величезним ентузіазмом. Як і Ніл Джордан, варто йому чимось спалахнути. Зрештою, вони такі самі люди, як і всі.
А що щодо режисерських зауважень? Ви надаєте перевагу, щоб вони були конкретними або більш абстрактного характеру?
Навіть не знаю. Іноді зауваження бувають просто конкретнішими. Наприклад, під час зйомок “Міцного горішка” мене просили “Алан, це крупний план. Так що не крути головою”. Зауваження Енґа Лі, як описано в книзі Емми Томпсон, були просто-таки шедеврами через його специфічну англійську: “Алан, будь тонше. Роби більше.” Що ми потім переклали на нормальну мову як “Мені подобається. Намагайся зіграти ще тонше.” Отже, все залежить від обставин. Іноді зауваження потрібні, щоб надати глибину вашій грі, інколи ж, щоб повернути вас на землю.
Чи було важко бути одночасно і актором, і режисером?
Тихий жах. Якби не бюджетні обмеження, то я ніколи не пішов би на це. Але так ми заощадили на акторі. Єдине, що хоч якось змирило мене із ситуацією, була співпраця з Еллен Курас. Ми разом добиралися до знімального майданчика, обговорюючи всі нагальні питання та визначаючи пріоритети, коли мені треба було зніматися.
Ви дивитеся фільми зі своєю участю?
Ніколи і нізащо. Хочу сказати, що якщо комусь це подобається, то й прапор йому до рук. Можливо, і мені варто набратися сил і змусити себе, але я боюся, що спостерігаючи за собою на екрані, я почну вносити поправки у власну гру.
Чи були у вас ролі, в яких ви грали себе?
Усі без винятку. Хочу сказати, від чого ви відштовхуєтеся? Звісно, відправною точкою є текст. Потім слідує підготовка до ролі, але, зрештою, тільки ви особисто зможете вдихнути життя у вашого героя. Отже, все зводиться до того, щоб пізнати себе. Адже тому ви й стали актором. І вам дістався цей інструмент (обводить жестом тіло). Як комусь дісталася скрипка чи щось там ще. А мені випав ось цей, причому далекий від досконалості предмет. Минуло вже 25 років з часів “Міцного горішка”, і я мав достатньо часу, щоб озирнутися назад і відповісти на запитання: “Хто це? І чому він продовжує переодягатися і прикидатися кимось ще?” Але, неважливо, чи надягаєте ви перуку чи говорите з американським акцентом, – відправною точкою є ви самі. Думаю, що особисто для мене, це питання смаку та уяви.
Чи є серед режисерів хтось, хто став для вас джерелом натхнення?
Складне питання. Першими на думку, звичайно, приходять очевидні кандидати. З іншого боку, нещодавно я був членом журі на кінофестивалі у Марракеш. За 10 днів ми з колегами – а серед них було багато відомих діячів кіно з усього світу – переглянули 15 фільмів та практично одноголосно присудили головний приз “Класу корекції”, дебютній картині 25-річного російського режисера. Отже, цілком природно кимось захоплюватися, але водночас треба стежити і за тим, що відбувається довкола. Настав час нового покоління режисерів, серед яких дедалі частіше зустрічаються ті, хто почав практикуватися на Ютубі чи кіношколі. У наш час устаткування, необхідне зйомки, вміщається у одній руці. У будь-якому випадку, думаю, що найбільше враження справляють картини, в яких ви просто не помічаєте роботу режисера. Яскравий приклад – “Бердман”. Це просто взірець режисерського мистецтва, але мене повністю захопила сама історія. У якомусь сенсі, коли в кіно гасне світло, я просто хочу знову відчути себе дитиною.
Це просто приголомшливе відчуття… Справжній кайф.
І те, що мене напружує… Ну, не те, щоб напружує, але все-таки… Усі ці кінокритики. На показі “Версальського роману” на кінофестивалі в Торонто на суто інстинктивному рівні зал відреагував дуже сильно, глядачі справді втягнулися в історію. Коли 2000 чоловік раптом різко замовкають, це навіть лякає. Мені просто цікаво, чи спроможні критики і журналісти відчувати щось подібне. Адже найчастіше вони дивляться фільми на закритих показах разом із колегами по цеху чи навіть поодинці вдома.
І останнє питання: якщо те, чим ви займаєтеся, більше не викликає у вас сплеску емоцій, чи варто продовжувати?
Я часто ставив це питання щодо театру. Не впевнений щодо кіно, але в театрі, якби я міг загадати два бажання, то, по-перше, я б попросив встановити в кінці зали екран з рядком, що біжить, для подачі реплік. Я б відразу відчув себе спокійніше. І потім я б змусив усіх акторів надіти поверх сценічних костюмів футболку з написом “Хочете вірте, хочете ні, але я намагаюся щосили.”
