- Вступ
- Частина 1. Пролог: Оцет у салаті
- Частина 2: Фаустівський дар
- Частина 3: Сурогатний батько
- Частина 4: «Він дуже суворо стежить за дотриманням правил»
- Частина 5: Найзловісніша людина в Британії
- Частина 6: Мені потрібні жінки
- Частина 7: Вальмон у бігуді
- Частина 8: Угода з Дияволом
- Частина 9: Як вони зняли Шерифа
- Частина 10: Безсмертні пристрасті
- Частина 11: Тонуче відчуття
- Частина 12: Тваринний магнетизм
- Частина 13: Бог не задумував для нього другорядних ролей
У 1995 році давній друг Рікмана, Пітер Барнс, сказав мені: «Алан зараз — це ракета до Місяця. А ми просто махаємо йому з пускового майданчика. Він злетів у стратосферу».
А якщо вже говорити про космічні подорожі, то роль Доктора Хто могла бути створена спеціально для Рікмана. Ще навіть у 1996 році не вщухали чутки, що Стівен Спілберг хоче бачити його в цій ролі. Щоправда, те саме говорили й про Еріка Айдла. Насправді ж ім’я Алана Рікмана часто вкидається в обіг, коли продюсер хоче додати «вагомості» проєкту. Це трохи як у старій байці про театрального критика, який, коли його спитали, навіщо газета тримає рецензента, відповів: «Щоб надати виданню солідності».
Захоплення американців ідеєю зняти телевізійний фільм про ексцентричного британського героя з двома серцями, тринадцятьма життями й невинною супутницею виникло завдяки Філіпу Сігалу — самопроголошеному фанату Доктора Хто й колишньому голові продакшену Спілберга в компанії Amblin. У підсумку в 1996 році роль чергової інкарнації Володаря Часу, з зачіскою Ейнштейна й манерами доби Регенства, виконав Пол МакҐанн.
За порадою свого агента, Рікман уникає зніматися на телебаченні — це сприймається як крок назад. Утім, він зробив два винятки для американського телебачення. Продакшн Murder, Obliquely був надзвичайно якісним, а фільм Rasputin вийшов на американському ТБ у березні 1996 року. Його створили для каналу HBO, який також мав намір запустити фільм у кінотеатральний прокат.
Що ж до британського телебачення — Рікман тримається осторонь, чим неабияк засмучує Джонатана Павелла та інших вітчизняних продюсерів. Його навіть пропонували на роль нового Джона Стіда у рімейку пародії на шпигунські фільми The Avengers, але циліндр на ньому виглядав би не надто переконливо. Як казав його колишній колега Шеридан Фіцджеральд: «Це обличчя — саме по собі вже висловлювання».
У ретроспективі, добре, що він не зіграв Стіда: попри участь Рейфа Файнса, велика кіноадаптація The Avengers провалилася. «У мене було враження, що Алан зараз не хоче йти на телебачення, бо його агент вважає, що він має бути доступним для кіно», — каже драматург Дасті Г’юз. І додає, що це прикро.
«Можливо, я так вважаю, бо сам дедалі більше пишу для ТБ. Але ситуація змінюється: статус телебачення в Америці зростає — подивіться хоча б на “Швидку допомогу”. Квентін Тарантіно зрежисував один з епізодів. Тепер там телебачення — це престижно.
Я обожнюю театр — із 14 років. Алан — такий самий. Думаю, він завжди повертатиметься до театру й режисури, якщо зможе. Йому це справді подобається. Мені здається, він хоче режисувати кіно. Але є небезпека для тих, хто перестає бути “чистим актором” — одного дня вони можуть зовсім перестати грати».
Проте з таким попитом на Рікмана це навряд чи станеться. Стільки ще не зроблено, що можна припустити: найкраще в нього ще попереду. Його Гамлет і Антоній були доволі пізніми зверненнями до великих шекспірівських ролей. Хоча свого часу він серйозно розглядав пропозицію зіграти Оберона, короля фей, у фільмі за Сном літньої ночі.
Як він ніколи не був «Ромео за натурою», так і не був би ідеальним Генріхом V.
Але він точно був би величним Макбетом — і, звісно ж, Просперо.
Його норовливий талант найкраще пасує трохи нестандартним ролям. Насправді ця захоплива дивовижа — природжений Яго, другий за старшинством, який затьмарює самого Отелло. Або Кассій, що перетягує увагу на себе, залишаючи Брута в тіні. Він — прихований мотив, який усіх дивує, той, що виходить із тіні.
У словах Пітера Барнса про те, що лиходії — це хороша підстраховка для довгої кар’єри, є великий сенс. Ця порада здається ще мудрішою після невдалої спроби Алана зіграти старіючого героя в «Антонії і Клеопатрі» у Національному театрі 1998 року.
Але Дасті Г’юз заперечує: «Він може грати лиходіїв стоячи на голові — й, мабуть, на вашій теж. Знаючи Алана, він завжди прагнутиме робити те, що нелегко».
1995 рік став ще одним надзвичайно насиченим періодом у житті Рікмана. Щойно завершивши зйомки в Розум і почуття, він поїхав до Дубліна, щоб зіграти у новому фільмі режисера Ніла Джордана Майкл Коллінз, зйомки якого тривали того літа. Ліам Нісон виконав роль героїчного республіканця Майкла Коллінза — «Великого хлопця», а Рікман зіграв його розважливого супротивника — Імона де Валеру. Принаймні так виглядала спрощена версія історії.
Рікман знову повернувся до амплуа інтригана, та все ж він зберіг здатність приголомшувати. Міф про Коллінза зводиться до образу прямолінійного героя, втілення легендарних ірландських богатирів — Фінна МакКула, Кухуліна та інших. Але Коллінз насправді був спритним маніпулятором із «срібним язиком» — ірландським Ллойдом Джорджем. А під час перемовин щодо створення Ірландської Вільної Держави Коллінз зіткнувся з самим Ллойдом Джорджем.
Хитрий і безжальний, Коллінз культивував образ «свого хлопця», що зробило його надзвичайно популярним народним героєм. Порівняно з ним Імон де Валера здавався холодним і позбавленим харизми. Але Алан Рікман був сповнений рішучості розкрити приховану пристрасть у цьому стриманому, педантичному персонажі.
Де Валера був парадоксом не лише через подвійне громадянство (іспано-американський батько й ірландська мати), а й тому, що він — майже фригідний інтелектуал — опинився серед поетів і драматургів раннього республіканського руху. Математик з церковними амбіціями, що втягнувся у вогонь національного повстання. Він навіть вдягався, як священник — довгий плащ, капелюх.
Його тривале перебування при владі багато в чому символізувало духовний контроль над Ірландією: він сам став «церквою в державі». В історичному сенсі де Валера був Робесп’єром, а Коллінз — Дантоном Ірландії. Хоча після Великоднього повстання де Валеру засудили до розстрілу, британці його помилували — з причин, які досі повністю не з’ясовано. Він став речником республіканського руху — як нині Джеррі Адамс.
Де Валера спеціалізувався на турне Америкою: збирав підтримку, просив гроші, зустрічався з політиками. Це був закритий стратег з дивовижною сучасною привабливістю, що огортав себе таємничістю — і саме в такій ролі Рікман розкривався на повну.
Кастинг-директорка Сьюзі Фіггіс, яка вже працювала з ним над An Awfully Big Adventure, згодом обрала його на роль Северуcа Снейпа у фільмах про Гаррі Поттера.
«Незаперечний факт про Алана Рікмана полягає в тому, що він має силу. Ви помічаєте його, щойно він заходить до кімнати — саме це робить його провідним актором», — каже вона. «Я взяла його у Michael Collins, тому що нам була потрібна людина з дійсною вагою, інтелектуальний політичний образ. Йому потрібно було заспокоїти натовп у дві тисячі людей — Алан був саме тим, хто міг це зробити без крику.
Він — велика риба в доволі жалюгідному британському кінематографічному ставку. Я пам’ятаю його у Les Liaisons — він один з лише п’яти з половиною людей у цій країні, хто може запустити фільм у виробництво, щоб отримати фінансування… Їх називають The Money.
Алан точно не з тих лавандових театралів. У нього був етап, коли він не хотів бути лише “гладеньким лиходієм”. Він надає ролі інтелектуальності.
У ролі де Валери він прагнув зробити персонажа багатовимірним, з власною точкою зору. Він дуже тонко відчував, що образ потрібно розгорнути. Перший варіант сценарію був досить скупий. Він — антагоніст у цій історії, але Алан дуже хотів зіграти його не як лиходія, а так, як сам де Валера бачив себе — з власними пристрасними переконаннями та ілюзіями.
Його зріст теж допоміг: справжній де Валера мав шість футів два дюйми. Він був дійсно “Великим хлопцем” з двох. Хоча спершу де Валера і Коллінз були побратимами по зброї, основна теорія вказує, що саме де Валера його і “підставив”.»
У 1922 році, під час громадянської війни в Ірландії, Коллінза вбили з засідки на сільській дорозі за 18 миль від Корка. Дехто вважає, що це було наказано британцями; однак підозри досі падають на де Валеру. З його аскетичним, кістлявим обличчям і орлиним носом Рікман навіть виглядав подібно до нього.
А що до ролі Распутіна, яка пішла за цим — виникає питання, чому такий ідеальний кандидат на роль Сибірського «Святого диявола» так довго не з’являвся в ній? Причина — затримка американського каналу Home Box Office з фінансуванням проєкту.
Та від Месмера до Распутіна — це була очевидна еволюція: обидва — харизматичні, злісно демонизовані й до кінця не зрозумілі постаті, що мали надзвичайний вплив на жінок.
У листопаді 1995 року Рікман уже знімався по коліна в снігу в санкт-петербурзі. Грета Скаккі зіграла царицю Олександру, чиє фанатичне захоплення містичними здібностями Распутіна сприяло падінню імператорської родини росії. Ієн МакКеллен отримав напрочуд точне потрапляння в роль нещасного останнього царя, а режисером виступив Улі Едель, відомий за фільмом Tyson. До того ж, проєкт підтримувався відмінними британськими характерними акторами.
Роль Распутіна була саме тією, від якої Рікман роками уникав — але є моменти, коли слід із гідністю прийняти свою долю. Це було надто гарно, щоб відмовитися.
У більшості людей туманне уявлення про “Божевільного монаха” — довговолосий, бородатий оргіаст із найзловіснішою здатністю переконання, — коротше, Чарльз Менсон свого часу. Але фотографії показують зовсім іншого — набагато чутливішого чоловіка у шатах мандрівного святого, з того типу сумнівних, яких у царській росії було хоч відбавляй.
Распутін був членом хлистів — дивної релігійної секти, що базувалася на сексуальних ритуалах, назва якої в перекладі з російської означає «батожники» або «покутники». Їхній лідер утримував гарем із тринадцяти жінок, яких любив задовольняти гуртом. Оскільки в російській лексиці чимало грецьких слів, можливо, хлисти також були мілленаріями — тими, хто вірив, що Ісус Христос повернеться на землю й тисячу років правитиме серед своїх святих.
Як би там не було, у Распутіна, безперечно, був комплекс Христа — це яскраво відображено у сценарії Пітера Пруса та пристрасній грі Алана Рікмана. У суспільстві початку ХХ століття, особливо серед правлячих Романових — які були між собою споріднені і, м’яко кажучи, не вирізнялися розумом — панувало повне мракобісся. Це створювало ідеальне підґрунтя для кар’єри шарлатана.
Монах Распутін був самопроголошеним містиком, чий вплив базувався на особистій харизмі та нібито здатності зцілювати. Він справді полегшив страждання хворого на гемофілію спадкоємця престолу — царевича Олексія, за що й здобув прихильність імператорської родини. Тут легко вгадати відлуння історії Месмера.
Пияцтво Распутіна, його розпуста (подейкували навіть про зв’язок із царицею) і нахабна протекція друзів на високі посади породили цілу армію ворогів. Дехто навіть вірив, що він із царицею були німецькими шпигунами під час Першої світової війни — настільки істеричні були чутки навколо нього.
Рікман підійшов до ролі з притаманною йому аналітичною скрупульозністю, прагнучи вийти за межі образу божевільного з палаючими очима й скуйовдженою бородою. Распутін був надто складною, суперечливою, ба навіть трагічною історичною постаттю, щоб зводити його до карикатурного злодія в стилі шерифа з Ноттінгему — яким би спокусливим це не здавалося.
Вбивство Григорія Єфимовича Распутіна за жахливих обставин групою дворян вважається фатальним знаком — адже сам він пророкував: «Коли я помру, імператор невдовзі втратить корону». І справді так і сталося. Легенду про Распутіна ще більше підживило те, що вмерти йому вдалося не одразу: він пережив велику дозу ціаністого калію, після чого його ґвалтували, стріляли і зрешетили ножами.
Його прокляття справдилося з наступним розстрілом царської родини в підвалі. Распутін, без перебільшення, здавався майже вампіром — життєвою силою з того світу. І Алан Рікман — один з небагатьох акторів, здатних передати цю силу, не впадаючи при цьому у гротеск фільмів жахів на кшталт Гаммер Хоррор.
Його виконання ролі Распутіна лише підсилило очікування фанатів щодо майбутньої ролі Олександра Кроулі, якщо сценаристу Сну Вілсону вдасться отримати дозвіл на екранізацію. А роль Распутіна принесла Рікману три престижні нагороди як найкращому актору: «Еммі» у 1996 році, а також «Золотий глобус» і премію Гільдії кіноакторів США у 1997-му.
Фільм починається в сибірському лісі у 1991 році, де ексгумують останки Романових. Розповідь веде царевич Олексій, ніби з могили: «Він був моїм спасителем, моїм чарівником. Отець Григорій був магією», — говорить хлопчик.
Сценарій Пруса зосереджений на містичному боці історії Распутіна, майже ігноруючи політичну складову. Рікман відповідає старомодною зірковою грою, яка зберігає ореол таємничості Распутіна. Тут немає модної деконструкції міфу — тільки Алан, що гіпнотизує камеру і більшість акторів своїми дивними, обведеними сурмою, котячими очима кольору сіамця.
Вперше його показують на засніжених степах сибірських низин, коли він тягне воза — майже як Матір Кураж у Брехта — така ж неоднозначна постать, як і сам Распутін.
Рікман виглядає достовірно азійським. Його б’ють батогами глузливі вершники, які стверджують, що він утратив свій дар віщування, але він недовго сидить згорблений, мов побитий пес. Адже Распутін має характер. Почувши небесний звук, він підносить руки до неба у демонстративно месіанському жесті. «Злочинний монах», як дотепно назвав його журнал Variety, має виразну, сріблясто-бліду шкіру — наче сухотний або елегантно виснажений рок-зірковий вигнанець із надлишком готичного макіяжу.
З мохнатою коричневою бородою та вусами, Рікман ховається під густим волоссям, не гірше, ніж гобіт. Але його палаючі очі й хижий ніс миттєво роблять його впізнаваним. Як завжди, він відмовився від перуки; його світле волосся затемнили й підстригли у короткий, скуйовджений стиль — не такий, як у схожого на йогіна історичного Распутіна. Насправді Рікманівський Распутін більше нагадував гарячкуватого революціонера в день поганої зачіски — ефект підсилений безкомірними жакетами в маоїстському стилі, типових для російської традиції. Це був натхненний образ для релігійного й політичного бродіння тієї епохи.
У своїй книжці про батька Марія Распутіна писала про «потужний тваринний магнетизм Григорія… майже афродизіачну ауру». Фільм Еделя демонструє разючу стриманість у сценах сексу — замість цього Рікман випромінює чарівність характеру. Він починає з духовного спокушання єпископа (у виконанні Пітера Джеффрі), який падає навколішки і поклоняється цьому обдертому бродязі-незнайомцю.
Усі великі актори-авантюристи здатні давати барвисті виступи, що межують із вульгарністю. Іноді густий російський акцент Рікмана звучить кумедно, особливо коли Распутін заграє з хворим царевичем Олексієм. Цей чоловік — частково шарлатан, частково містик; і він не цілком контролює свій дар. Масна насолода його голосу смакує розкішні репліки, як-от: «її голос розцвітає в моєму вусі, наче поцілунок». Ідеться про Діву Марію, але, звісно, це може бути будь-яка жінка.
Він справляє гіпнотичне враження на царицю у виконанні Ґрети Скаккі ще під час першої зустрічі. Це м’яке, затуманене тяжіння — різкий контраст із грубими селянськими апетитами, які він демонструє в інших сценах. Якщо Распутін і справді втягнув царицю в розпусту, то режисер і сценарист воліють нам про це не розповідати.
Распутін у виконанні Рікмана — зовсім не звичайний розпусник; у його жадібній чуттєвості є щось дивно грайливе, майже дитяче. Його персонаж відчуває себе безсилим перед владою власних почуттів — риса, з якою дуже ототожнював себе пристрасний Рікман і яка, власне, й привабила його до цієї ролі.
«Прокляте бажання! Похіть моєї плоті мучить мене!» — вигукує п’яний Распутін, блукаючи вночі в пошуках жінок. Здається, ніби в нього вселився демон хтивості. Але він не може втриматися від небезпечного флірту з царськими принцесами, питаючи їх: «Що ви знаєте про любов?» під час прогулянки палацовими садами. У цьому святому дияволі поєднуються і наївність, і вроджена хитрість. «Душа належить Богові, тіло належить нам», — оголошує він Романовим за вечерею. Він сьорбає суп, перебирає руками картоплю й починає розповідати непристойну історію про двох гомосексуальних монахів, за що обурений цар у виконанні Ієна МакКеллена виганяє його з-за столу — цар, очевидно, прожив дуже скромне моногамне життя.
Якщо Распутін зображений невинною жертвою долі, то такими ж виступають і Романови. «Я не вибрав бути святим отцем… мене це лякає», — пояснює Распутін, немовби безвинна дитина, яку відвідало Боже видіння, негідний посуд, у який було вилито божественну силу.
Саме його сила волі, схоже, викликає ремісію хвороби Олексія, хоча царський лікар (у виконанні Девіда Ворнера) з розпачем пояснює, що шарлатан просто уповільнює кровотік, гіпнотизуючи хлопчика.
Ми довго чекаємо доказів розгульного життя Распутіна, і вони з’являються лише в середині фільму — коли до нього звертається приваблива жінка з проблемами в шлюбі. Распутін зваблює її медовими словами, але ніколи не здається, що він удає свою пристрасть. Гра Рікмана сповнена палкої віри в ідею вільного кохання.
«Найбільший дар у світі — любов… тільки тоді ми зможемо увійти в брами раю. Найбільший гріх гордині — це цнотливість. Перед тим як покаятися, треба згрішити», — каже він хрипким, просякнутим бажанням голосом. Він бере її в обійми, вимагає поцілунку, а потім влаштовує оргію зі знищенням порцеляни, щоби продемонструвати свій пристрасний російський темперамент.
«Я розріжу собі вени, якщо це подарує тобі хоч мить щастя. Думай про Бога, мій янголе… він дав нам це задоволення». Він підіймає її довгі спідниці й щось шепоче їй на вухо. За мить він цілує її шию на ліжку. «Бог — це любов». Він розстібає свій одяг, а двоє похітливих джентльменів у будинку навпроти беруть біноклі, щоб розгледіти ноги жінки, обвиті навколо шиї Распутіна.
У наступній сцені він — у своїй квартирі, обліплений поважними пані, які хочуть «наблизитися» до Бога… решту залишено нашій уяві.
Як завжди, Рікман найбільше фліртує з камерою… він — чудово старомодний спокусник, який досконало знає мистецтво зваблення й уміє чекати. Не дивно, що він так інтригує жінок.
Ще далі він заходить у сцені в ресторані, де, п’яний як чіп, несамовито танцює у червоній сорочці, мов революціонер, який раптово переміг на виборах. Распутін п’яний як чорт, але Рікман граційно кружляє в чорних чоботях — нарешті перетворившись на Фреда Астера.
Ось воно — приховане ексгібіціоністське начало, що є невід’ємною частиною пасивно-агресивного синдрому. Він бачить жінку, що страждає від нестачі сексу, якій він так майстерно догодив, і з пристрастю цілує її прямо на очах у приголомшеного чоловіка. Распутіну наказують залишити ресторан (без заступництва Романових йому, найімовірніше, кинули б виклик на дуель), і він реве: «Імператриця цілує мені руку… Я її рятівник і янгол».
Красень-небіж княгині — принц Фелікс Феліксович Юсупов — сердито підводиться з місця. Распутін наближається до нього впритул і провокаційно каже: «Дуже гарний, але я надаю перевагу жінкам». У барвистому описі злету й падіння батька, який залишила Марія Распутіна, одружений Фелікс постає як агресивний гомосексуал, що був принижений відмовою Распутіна на його залицяння. У цій «відфільтрованій» версії фільму про таке навіть не натякається, але Фелікс усе одно стане фатальною немезидою Распутіна.
«Я — велика людина!» — кричить Распутін, вилізаючи на стіл і оголюючи себе, щоби це довести. Щоправда, геніталій Рікмана ми так і не бачимо — камера відвертається саме в той момент, коли він починає розстібати штани.
Рікман безперервно гіпнотизує глядача емоційними коливаннями Распутіна. Він кидається меблями, роздирає одяг у припадку, наче одержимий дибуком, як це називають ортодоксальні євреї. «Ми всі потонемо в крові… океани сліз… смерть за мною!» — кричить він добродушному, постійно спантеличеному цареві у виконанні Ієна МакКеллена. «Чому я був обраний? Не знаю. Але я — це росія. Я маю твій біль».
Він — щось середнє між маніакально-депресивним Ісусом Христом і тим диким відлюдником з Нового Завіту — Іоанном Хрестителем. Заворожує.
І водночас вирують великі історичні події: спадкоємця Австро-Угорської імперії вбиває серб у Сараєво, і глядач мимоволі замислюється — а наскільки глибоко Распутін міг бути залучений до вбивства прем’єр-міністра росії Столипіна в опері? (Як то кажуть, «крім цього, як вам сподобалася вистава, пані Столипіна?»)
«Смерть була за ним, як і сказав отець Григорій», — оповідає з моторошним захопленням царевич Олексій. Распутін передбачив і Першу світову війну, і революцію, але тепер його зображують демоном у популярних листівках, звинувачуючи в тисячах загиблих — неозброєних росіян, яких кинули на пролом проти прусських кулеметів.
Він — козел відпущення, якого потребує суспільство, оскільки навіть забобонна імператриця починає втрачати до нього довіру на тлі повернення хвороби її сина. Навіть самого Распутіна починають долати сумніви:
«Свята Богородице, чому Ти не чуєш моїх молитов… Ти відвернулася від мене».
Остання пастка для Распутіна — майстерно замаскована: його викликають, аби зцілити хворобливу дружину Фелікса. Обличчя Рікмана має мертвотно-блідий вигляд. Надмірності Распутіна наздогнали його. Він на мить насторожується, але його самовпевненість не дозволяє серйозно сприйняти небезпеку — він вважає себе невразливим. Людина, що не здатна контролювати власні пристрасті, жадібно з’їдає тістечка з ціанідом, які приготував для нього Фелікс. Але отрута не діє, і цей невмирущий Распутін п’яніє з кожною хвилиною, поки шарманка грає популярну пісню часів війни: “Goodbyeee… don’t cryeee…”
Навіть коли Фелікс стріляє йому в груди, той і далі справляє гіпнотичне враження — аж поки раптово не розплющує очі й хапає Фелікса за шию у смертельній хватці. Легенда, схоже, правдива: Распутін — вампір, якого неможливо вбити.
Фільм і не намагається розвіяти міфи. Насправді, Фелікс, імовірно, погано стріляв, а Распутіна захищав товстий одяг і значна тілобудова. Але інтерпретація Рікмана, хоч і позбавлена сентиментальності, повністю віддається романтичному міфу епічного масштабу. Глядачеві пропонують відкинути недовіру. Або ж, можливо, тут ідеться про ту саму «сексуальну електрику» Распутіна — силу особистості, що здатна вселяти відчуття присутності давно померлої людини.
Распутін намагається втекти по снігу, вартові палацу стріляють у нього. Нарешті, постріл Фелікса наздоганяє його, коли той перелазить через ворота. Він дивиться в небо — і, ковзаючи вниз, помирає. Здається, ніби він підносить свою душу місяцю.
Студенти історії російської революції назвуть фільм поверхневим і тенденційним. Але це — вистава Рікмана. Знову. Тіло Распутіна кидають у річку Нева, та він залишає після себе отруєну спадщину. Цариці залишається лист, у якому він передбачає власну смерть і попереджає про ще гірше: «Вас усіх уб’є російський народ».
Мов у телепатичному зв’язку, цар знаходить у собі загадкову гідність, яка приголомшує солдатів, що прийшли заарештувати його як «ворога народу». Царська родина проживе ще вісімнадцять місяців після смерті «Отця Григорія», перш ніж їх розстріляють у підвалі. Але фільм натякає, що царевич Олексій вижив.
«Іноді нам просто треба вірити в магію», — каже голос юного оповідача.
Коли один з катів підіймає пістолет, аби добити хлопчика, екран повідомляє: залишки тіла Олексія так і не були знайдені.
Чи втік він, рятуючись, під захистом таємничої сили свого наставника Распутіна?
Його вплив, безсумнівно, досі відчутний.
Рікман колись скаржився, що фінальний монтаж Mesmer зробив персонажа надто загадковим, але всі його акторські інстинкти завжди працюють на створення саме такого образу — постаті, що зберігає таємницю.
Распутін у виконанні Рікмана забрав свої секрети в могилу. І залишився вічною загадкою.
Читати далі → Частина 15: Морозна середина зими
