Джерело
2 квітня 1986 року
Авторка: Гізер Лоутон – The Guardian
Алан Рікман визнає, що фанати хеві-металу й театральна публіка — це, як правило, люди з різних світів. Але, можливо, так не повинно бути. Рікман згадує кілька років тому, коли він грав у Людина є людина у Little Theatre у Брістолі. Після фінального поклону перед стриманою брехтівською аудиторією він зазирнув у сусідню залу, де виступала група Thin Lizzy.
«Я просто відкрив двері — і мене буквально відкинуло назад тією високовольтною енергією, яка вибухала на сцені. І я подумав: зачекай-но… Я ж не намагаюся бути рок-гуртом, і мені не потрібно, щоб публіка розмахувала шарфами та стрибала на місці. Але має ж бути якась версія такого захвату, інакше театр — це марнування часу.»
Захоплення — річ рідкісна. Рікман каже, що знаходив його у роботах Пітера Брука й у Théâtre du Soleil Аріани Мнушкін на околицях Парижа. Побачивши там Генріха IV, а нещодавно і її виставу про Камбоджу — Жахлива, але незавершена історія Нородома Сіанука, він відчув досвід «цілої аудиторії, активно залученої в історію, що розгорталась на сцені», і відчув, як «усередині тебе пробуджуються частини, які, здається, оживають тільки тоді, коли ти потрапляєш на справді великий театр».
Ось чому він радий брати участь у чомусь, пов’язаному з Мнушкін. Завтра він відкриє виставу у ролі Гендріка Гофгена у її версії Мефісто за романом Клауса Манна в Барбікані. Режисер — Едріан Ноубл, новий переклад здійснила Тімберлейк Вертенбейкер. Ноубл каже, що переклад вірний Мнушкін, яка описувала п’єсу як «прикладову історію» (histoire exemplaire).
Працюючи над Небезпечними зв’язками, Рікман іноді відчував «нестачу дихання в залі» — певна версія того самого емоційного збудження, яке він сам відчував у театрі Мнушкін. У постановці Королівської шекспірівської компанії за адаптацією Крістофера Гемптона за романом Лакло, Рікман зіграв морально збанкрутілого віконта де Вальмона з вражаючим, сексуальним і розбещеним спокоєм, додаючи до цього блискуче відчуття ритму й глибини. Було спокусливо вважати, що це — переломний момент у його кар’єрі. Але сам Рікман такої думки не поділяє — для нього вся акторська робота є накопичувальною. Він знизує плечима:
«З такою роллю, ти був би дурнем, якби не скористався нею».
Рікман бачить свого героя — Гофгена — як приклад того, «яке глибоке корито ти можеш викопати для себе», якщо дати себе осліпити потворним, безглуздим честолюбством. Робота Мнушкін вимагає дещо піднесенішої форми акторської гри, каже він. Вона більше працює з «надтекстом», аніж із підтекстом, і вимагає досить прямого й енергійного стилю виконання.
Коли Мефісто — історію про поступове моральне падіння актора в нацистській Німеччині — поставили в Théâtre du Soleil у 1979 році, це спричинило неабиякий резонанс. Понад 200 тисяч глядачів побачили виставу, сидячи в залі з оточуючими сценами, завдяки чому могли з поворотом голови переміститися з Гамбурга до Берліна.
Однією з причин такої глибокої дії п’єси, можливо, стало те, що роман (написаний у 1936 році) усе ще залишався предметом судових розглядів і був заборонений у Німеччині. Лише в 1981 році його дозволили там офіційно. Саме того ж року вийшла чудова екранізація Іштвана Сабо. Таким чином, історія Мефісто — хоча тепер вона добре відома — донедавна була майже підпільною, і щоб знайти незаконний німецький переклад, доводилося нишпорити по букіністичних лавках на набережній Сени.
Це було схоже на пошук творів Набокова чи Жене, але причина заборони полягала не в непристойності, а в наклепі — персонаж Гендріка Гофгена надзвичайно нагадував німецького актора Густава Ґрюндґенса, зятя Клауса Манна, відомого за роллю Мефістофеля у «Фаусті» Ґете.
Попри звинувачення у зв’язках із нацистами, Ґрюндґенс залишався впливовим актором у післявоєнній Німеччині аж до своєї самогубства в 1963 році. Саме його прийомний син подав позов про наклеп.
Клаус Манн покінчив життя самогубством у готелі в Каннах у 1949 році у віці 43 років. Одним із факторів, що, ймовірно, призвели до цього, було те, що йому не вдалося опублікувати Мефісто у повоєнній Німеччині. П’єса Мнушкін починається з голосу, який читає листа-відмову від видавця, адресованого Манну, за яким лунає гірка відповідь самого письменника. І справді, один із останніх листів, які Манн написав перед смертю, був гнівним викриттям на адресу видавця, що порушив обіцянку надрукувати роман.
Рікман неохоче сприймає акторську гру як тягар автобіографічних асоціацій. Прочитавши роман, автобіографію Манна Переломний момент, історичні книги та переглянувши фільм, він каже, що слід зібрати всю інформацію, а потім «перекинути її через плече і просто грати».
Цей процес, за його словами, подібний до роботи з монологом Сім віків людини з п’єси Як вам це сподобається (також поставленої Едріаном Ноублом). «Це один із найвідоміших монологів у світі, і ти не можеш вдавати, що це не так — він ніби підсвічений неоновими вогнями, і не з’являється природно. Тож йому потрібна певна штучність. Сподіваюся, що з часом мені вдалося знайти баланс між тим, щоб зробити його частиною сцени, але водночас надати йому того, чого він вимагає».
П’єса Мефісто відрізняється від фільму, зазначає режисер Едріан Ноубл, тим, що це не біографічна стрічка, а вистава, яка зосереджується на ансамблі — спільноті акторів, що представляє різні форми вибору в екстремальних умовах. «Кожна сцена вимагає особливої енергії й уваги до політичного дискурсу на сцені, що рідкість в англійській театральній традиції. Це захопливо, бо вимагає нової театральної мови й інших шляхів досягнення мети», — каже Ноубл.
Чи можна знайти в постановці паралелі з іншими суспільствами, можливо, навіть із Британією? (в тексті згадуються безробіття та мертві в’язи). І Ноубл, і Рікман кажуть, що інформація вже є в тексті — рішення про актуальність залишається за глядачем. «Ось вам сировина, яка показує, як у суспільстві відбувалися зміни, коли всі були впевнені, що цього не може статися. Але це не означає, що не слід і далі стежити за тим, як послідовність подій може мати місце у, здавалося б, вільній країні», — говорить Рікман.
Які були переломні моменти в житті Рікмана? Найважливішим, за його словами, було рішення у 26 років залишити кар’єру графічного дизайнера в Сохо й піти в Королівську академію драматичного мистецтва (RADA). Іншим стало рішення покинути Стратфорд сім років тому після лише одного року роботи там (у виставах Буря, Капітан Свінг, Антоній і Клеопатра).
Після цього він працював у театрах Royal Court, Bush та Hampstead Theatre Club у п’єсах, таких як Зобов’язання та Погана мова Дасті Г’юза, Вдовиця на траві Сну Вілсона, Щасливий шанс Афри Бен.
Якщо акторська майстерність — це накопичений досвід, то важливою віхою Рікман вважає поїздку до росії з постановкою Брати Карамазови. Це був надзвичайний період, який завершився виставою в церкві VII століття в Тбілісі, де четверо акторів співали «Оду до радості» й піднімалися в дзвіницю на пагорбі. Під час поїздки він відвідав багато вистав, зокрема побачив естонську театральну трупу, що ставила Бінго Едварда Бонда в москві.
Якщо персонаж Гофген завершує виставу словами «Я лише актор», то сам Рікман із цим не погоджується: «Я лише посередник, провідник. Але дуже впливовий, бо можеш впливати й змінювати, допомагати чи підривати, підтримувати або розширювати те, що хоче сказати автор». Сценарії або тексти, які карикатурно зображують серйозні проблеми й містять політично хибні меседжі, що не приносять користі нікому, слід уникати як вогню, каже Рікман. Він згадав Білі ночі, сценарій якої йому доводилося читати. Щодо таких текстів він цитує Дороті Паркер: «Це не сценарій, який слід злегка відкинути. Його треба жбурнути з усієї сили».
