16 серпня 2008
У фільмі Bottle Shock він грає британського сноба з тонкою стриманістю, а не грубою карикатурністю.
Автор: Метью ДеБорд – Los Angeles Times
Алан Рікман практикує стриманий підхід до комедії — сміх для нього є результатом сухого, стриманого та зваженого театрального темпераменту. Усе дуже-дуже по-англійськи, звісно (що й логічно для актора, який довгий час працював у Королівській шекспірівській компанії). Але Рікман також обожнює ламати очікування.
Він смішний. Але смішний по-своєму — так, що це знаходить відгук у глядачів. Кожен, хто бачив його як Северуса Снейпа у фільмах про Гаррі Поттера, приголомшеного шерифа Ноттінгема в Робін Гуді: Принц злодіїв (1991) або психопатичного і виснаженого лиходія Ганса Ґрубера в Міцному горішку (1988), це підтвердить.
Рікман називає цю якість «фактором колись-давно». Відпочиваючи з чашкою чаю в готелі Four Seasons у Беверлі-Гіллз, він пояснює, що цей ефект виникає «коли здається, що фільм — це про глядача, і люди справді залучені в історію».
Талант Рікмана до гумору, розповіді історій і, понад усе, щедрості, чудово проявляється у фільмі Bottle Shock, що вийшов минулого тижня в Лос-Анджелесі. Це вже другий фільм, який він зробив разом зі сценаристом і режисером Ренделом Міллером та співавторкою сценарію Джоді Савін (першим був ще не випущений Nobel Son).
«Це період Ренді та Джоді в моєму житті», — каже Рікман з характерною для нього втомленою іронією, яку він майстерно чергує з щирими похвалами на адресу своїх творчих партнерів. «У Ренді та Джоді є щось унікальне — абсолютно особлива й незалежна енергія».
Якщо фільм На узбіччі (2004) подарував нам меланхолійну, романтичну версію «лузера середнього віку» у винному світі, то Bottle Shock подає іронічну історію тріумфу невдах. Події фільму розгортаються у 1976 році (з відповідним гардеробом і зачісками як доказ) і драматизують давно відому історію так званого «Суду в Парижі» — вже легендарного винного дегустаційного конкурсу, що відбувся у столиці Франції. У ньому змагалися новачки з Каліфорнії та найкращі французькі вина — і перемогли американці. Шокуючі результати потрапили до журналу Time, а каліфорнійський винний бум розпочався офіційно — і голосно.
62-річний Рікман грає Стівена Сперрієра, який на початку «десятиліття Мене» був 32-річним британським продавцем вина в Парижі. (Очевидно, у Bottle Shock трохи змінили вікові рамки персонажа.) Існує довга історія любові англійців до французького вина — саме англомовний енофіл став втіленням популярного образу винного сноба. Сперрієр був саме з таких. За сценарієм Bottle Shock, він організував «Суд у Парижі», щоб привернути увагу до свого винного магазину. Але він і гадки не мав, що, поїхавши до ще тоді провінційної Напа-Валлі та повернувшись із найкращим зразком їхнього вина, він переверне винний світ догори дриґом.
(До речі, Сперрієр був тісніше залучений до іншого фільму про ту ж дегустацію в Парижі, який ще не був знятий на той момент; за повідомленнями, його не надто потішив образ, створений у Bottle Shock.)
Рікман, який проводить увесь фільм у — за його словами, пекучих — елегантних костюмах-трійках на замовлення та краватці, влучно втілює Сперрієра, не вдаючись при цьому до банальних кліше. У фільмі, звісно, є інтелектуальні роздуми про аромати й смаки вина, зокрема Шардоне з виноробні Chateau Montelena, на якій зосереджується сюжет (іронічно, але нещодавно її придбала французька виноробня — бордоське Chateau Cos d’Estournel). Є й комічні моменти — наприклад, коли в орендованому, гучному Gremlin’і Сперрієра пробиває колесо на запиленій дорозі Напи. Але Рікман також відкриває глядачеві суть персонажа: Сперрієр приїхав до Америки, очікуючи побачити нікчемні вина, а натомість, дещо вражений, визнає: «ці каліфорнійські вина — просто чудові».
У дивному повороті долі Рікман ще кілька років до зйомок познайомився зі Сперрієром — «на винограднику друга в Італії». Тож, як каже актор, цілком природно, він «подзвонив йому». На той момент Сперрієр поспішив нагадати Рікману, що у 2006 році він знову організував «Суд у Парижі» — і каліфорнійські вина знову перемогли (цей факт подається як епілог у Bottle Shock).
Втім, Рікман не намагався точно скопіювати Сперрієра, обравши натомість шлях додавання нюансів до знайомого англійського архетипу. «Я знав, що це буде радше пародія», — каже він. — «Я грав чужинця за кордоном». Він наділив Сперрієра типовою англійською зверхністю, але водночас прагнув показати його внутрішнє відкриття й трансформацію.
Та все ж, визнає актор, «немає нічого смішнішого, ніж розлючений англієць». Сценарій неодноразово поміщає Сперрієра в принизливі ситуації, які той терпить із внутрішнім кипінням. Навіть палюча спека Напи, така необхідна для дозрівання винограду, його не зворушує.
«Він не відчуває спеки», — каже Рікман, — «тому що він англієць».
Цей делікатний баланс між новонародженим ентузіазмом і культурною стриманістю яскраво проявляється у Bottle Shock, коли Рікман грає поруч із Біллом Пуллманом, який втілює Джима Барретта — суворого, але далекоглядного засновника виноробні Chateau Montelena (у фільмі також знялися кілька молодих акторів, зокрема Кріс Пайн у ролі Бо — розбещеного, розгубленого сина Джима, та Фредді Родрігес у ролі амбітного винороба мексиканського походження, який бореться з расистськими упередженнями). Під час зйомок Рікман розумів, що Пуллману дісталась складніша роль, і віддає йому належне за чудову гру.
Втім, хоч у фільмі багато героїв, саме досвід Сперрієра є рушієм сюжету. Це й стало головним завданням Рікмана. «Оскільки його цілі настільки чіткі, мені довелось знаходити моменти, коли він щось відкриває для себе. Мені потрібно було виявити, де проявляється його невинність».
