Джерело
14 грудня 1993
Авторка: Лінда Джоффі – Christian Science Monitor
Ми замовляємо два «Перьє». За кілька хвилин офіціант повертається і з мовчазною ефективністю ставить один келих переді мною, інший — перед британським актором Аланом Рікманом, а третій — перед порожнім стільцем. Так само ефективно офіціант різко розвертається на підборах і зникає.
Пан Рікман повільно повертає голову, аби втупитись у третій келих. Так само повільно, з ледь помітною усмішкою, він повертає погляд і сухо зауважує:
«Цікава тут у них традиція».
Ця історія, можливо, втрачає частину шарму в переказі. Але кожен, хто бачив Рікмана на сцені чи екрані, вже знає, що він один із тих небагатьох акторів, які вміють до краплі вичавити всю комічність із подібних абсурдних моментів.
Я розмовляю з Рікманом (попри все — над трьома келихами газованої води) у лаунжі берлінського готелю Savoy. Він зараз працює над своїм новим фільмом — «Месмер», біографічною стрічкою про Франца Месмера, австрійського лікаря XVIII століття, чиє ім’я дало назву терміну «месмеризм». Сценарій написав всесвітньо відомий британський драматург Денніс Поттер («Мідяки з неба», «Співочий детектив»), а Рікман («Міцний горішок», «Робін Гуд: Принц злодіїв», «Щиро, шалено, глибоко») грає головну роль. Усе це обіцяє зробити фільм вартим перегляду.
Власне, Рікман завжди заслуговує на увагу. Театральні й кінокритики по обидва боки Атлантики відзначають його як видатний талант. Саме валлієць за походженням Рікман кілька років тому вразив Лондон, а згодом і Нью-Йорк, у ролі витонченого, саркастичного спокусника XVII століття — Вальмона у постановці «Небезпечні зв’язки» Крістофера Гемптона. Саме ця роль принесла йому запрошення знятися разом із Брюсом Віллісом у тому, що згодом стало світовим касовим хітом — «Міцний горішок». І, як загальновизнано, Рікман вкрав шоу у свого зіркового колеги. Це був його дебют у великому кіно.
«Я просто опинився у потрібному місці в потрібний час», — каже Рікман, вправно уникаючи будь-яких спроб приписати йому надмірні заслуги. — «Треба бути реалістом: думаю, мене взяли, бо я був дешевим».
Після цього з’явився «Робін Гуд: Принц злодіїв», де Рікмана знову звинуватили — вже не в кіносюжеті, а критики — у справжньому мистецькому пограбуванні. У ролі лихого шерифа Ноттінгема колишній актор Королівської шекспірівської трупи показав таку силу думки й почуттів, яка, відверто кажучи, зовсім вислизнула від значно дорожчого Кевіна Костнера.
Чи знає про це сам Рікман?
«Не дуже», — відповідає він з ледь помітною усмішкою. — «Бо я це грав, а ви дивилися».
Як і його акторський стиль, у розмові Рікман дотримується мінімалізму. Він має звичку робити паузи — трохи довші, ніж зазвичай — перед тим, як щось сказати, або перед словом, якому хоче надати ваги. Те, що він говорить, обдумане й чітко артикульоване. Жодних зайвих підрядних речень, прикметникових прикрас — усе точно і лаконічно. Але, за словами друзів і колег, Рікманові й не треба багато говорити: він має здатність справляти враження просто тим, що заходить до кімнати.
«У Алана дуже сильна присутність», — зазначає його нідерландська партнерка по фільму «Месмер» Аманда Умс. — «Це, власне, найбільш виразна його риса. Якби мені треба було його описати, перше слово, що спадає на думку — “величезний”: і фізично, і енергетично».
Після «Міцного горішка» Рікман знявся ще в семи фільмах. Найбільше схвальних відгуків отримала його роль — навіть попри харизматичного Шерифа Ноттінгема — у стрічці «Щиро, шалено, глибоко», де він зіграв Джеймі — чуттєвого віолончеліста, який повертається з того світу, щоб утішити свою сумну дівчину.
Водночас він встиг виступити на сцені в Лондоні — у сучасній японській п’єсі «Танго наприкінці зими», а також у ролі Гамлета. Він втілював найрізноманітніших персонажів, але коли люди чують ім’я Рікмана, у свідомості найчастіше спливає образ грізного, трохи в’їдливого типу з напівіронічною посмішкою.
«Чому так, як ти думаєш?» — запитує Рікман з, на перший погляд, щирим бажанням розібратися в цьому для нього дивному феномені.
Коли йому кажуть, що він додає чогось тоншого до стереотипного образу лиходія, він — я й не усвідомила, що це було підступне питання — відповідає м’яко, але впевнено:
«Ні, я скажу тобі чому. Це тому, що були два фільми, які отримали багато реклами, заробили багато грошей для продюсерів, коштували дорого у виробництві й мали дуже відомих американських кінозірок. Усе просто».
Саме типізація у свідомості людей, а не самі фільми, викликає в Рікмана певне роздратування. На відміну від багатьох британських акторів, які, досягнувши популярності завдяки комерційно успішним, але художньо легковажним голлівудським стрічкам, потім повертаються додому й починають кусати руку, що їх годувала — мовляв, щоб зберегти повагу серед серйозніших британських колег, — Рікман натомість висловлює лише вдячність.
«Цей досвід був дуже приємним», — каже він. — «Бо він відкрив переді мною двері… Я не був би зараз у Берліні, не знімав би це кіно, якби не ті фільми. Тож я маю всі підстави бути їм вдячним».
Він пригадує вечір у Лос-Анджелесі, коли вперше побачив «Міцного горішка» у звичайному кінотеатрі. Він зайшов туди як нікому не відомий чоловік. Вийшов — як зірка.
«Це було схоже на годину пік у Лондоні», — сміючись, згадує він, описуючи, як його обступили глядачі після сеансу.
Щодо «Робін Гуд: Принц злодіїв», Рікман особливо тішиться, що цей фільм подобається дітям. Однак коли розмова торкається модної на той час теми «сімейних цінностей» у кіно, актор не піддається популярній хвилі критики відвертого зображення сексу та насильства.
«Я не прихильник цензури», — рішуче заявляє Рікман. — «Мені б зовсім не хотілося думати, що почне діяти якийсь моральний контроль. Я вважаю, що це своєрідна в’язниця для режисера. Я розумію, про що говорять [ті критики], але мені здається, що це небезпечна річ. І перш за все — хто буде тим, хто визначатиме, що є прийнятним?»
Водночас Рікман зізнається, що його глибоко турбує духовне спустошення, яке він бачить довкола себе. Він каже, що має сильне бажання — через акторську роботу на сцені та в кіно — зробити щось, щоб змінити ситуацію на краще.
Це занепокоєння стало додатковим поштовхом до недавньої ініціативи групи провідних британських акторів, режисерів і драматургів на чолі з Рікманом — спроби придбати Riverside Studios, авторитетний незалежний театр у Лондоні, який виставили на продаж.
Це був сміливий і творчий крок, спрямований на відродження лондонської сцени, що дедалі більше орієнтувалася на мюзикли та комерційно «безпечні» проєкти. Однак спроба зазнала невдачі: як завжди, перемогли фунти та пенси. Театр перейшов до рук керівника, орієнтованого на прибуток.
«Ця група [акторів і режисерів] була неймовірним зібранням талантів», — каже Рікман. — «І той факт, що ми програли, — це, на мою думку, ще один доказ того, про що ми говоримо, коли згадуємо про духовне спустошення».
Його глибоко непокоїть зростання комерціалізації мистецтва та різке скорочення державної підтримки культури у Великій Британії. Втім, Рікман не втрачає надії, що він і його колеги по театру все ж знайдуть спосіб — хай навіть скромний — аби зупинити, бодай частково, цю хвилю культурного варварства.
«Безперечно, з наших зусиль навколо Riverside Studios щось виросте», — каже Рікман.
«Я не знаю — що, де і коли. Але розмова ще не завершена».
