Дивовижний «наказ», що з’явився в Голлівуді через низку культових лиходіїв Алана Рікмана.
Хоча покійний актор Алан Рікман так і не отримав номінації на «Оскар», його незабутні виступи залишили величезний слід у кіноіндустрії. Зокрема, його майстерне втілення лиходіїв у таких фільмах, як «Міцний горішок» та «Робін Гуд: Принц злодіїв», зробило Рікмана одним із найпереконливіших акторів свого покоління. Виявляється, здатність британця настільки блискуче грати культових антагоністів спричинила в Голлівуді своєрідний «наказ» щодо того, як надалі слід писати подібні ролі.
Алан Рікман приголомшливо виконав свою першу велику роль у кіно—лідер терористів Ганс Грубер у «Міцному горішку» (фільм доступний для перегляду на Hulu). Попри те, що актор спочатку не хотів дебютувати в бойовику, він зробив образ Ганса Грубера живим, наділивши його холоднокровністю та похмурим гумором, фактично вкравши всю увагу на себе. Але не вірте нам на слово—краще почути це від ще одного актора, відомого своїми ролями ненависних лиходіїв—Джейсона Айзекса. В інтерв’ю для Collider він розповів про той самий «наказ», який його колега по «Гаррі Поттеру» встановив для всіх кінолиходіїв у майбутньому:
«Були часи великого сторітелінгу ще до того, як Алан Рікман повністю змінив концепцію лиходіїв назавжди. Він настільки вкрав фільми «Робін Гуд: Принц злодіїв» та «Міцний горішок» у Кевіна Костнера та Брюса Вілліса, що почала ширитися ідея—не знаю, чи це був якийсь таємний меморандум, чи просто інстинкт—що відтепер лиходій не повинен більше перетягувати на себе весь фільм.»
Рікман настільки підняв планку у створенні кінолиходіїв, що Голлівуд, схоже, вирішив більше не дозволяти антагоністам настільки затіняти головних героїв.
Отже, саме Алану Рікману ми можемо завдячувати тим, що він змінив правила гри для лиходіїв у кіно—і тим, чому відтоді їм не дозволяли затіняти головних героїв. Зрозуміло, чому це могло викликати суперечливі почуття: герой має бути тим, хто захоплює увагу, а натомість саме лиходій стає несподіваним центром фільму. Зірка «Реальної любові» був саме тим актором, який міг досягти такого ефекту.
Окрім «Міцного горішка», учасник Королівської Шекспірівської трупи продовжував зачаровувати глядачів своїми антагоністичними ролями. Він зіграв ексцентричного шерифа Ноттінгема в «Робін Гуд: Принц злодіїв», а також садистського суддю Терпіна в «Суїні Тодді».
Можна навіть сказати, що роль Снейпа у фільмах про Гаррі Поттера теж починалася як антагоністична. Спочатку Рікман вагався, чи варто йому братися за роль слизеринця, щоб уникнути закріплення за собою амплуа лиходія. Але розмова з Дж. К. Ролінґ про майбутню трансформацію двовимірного персонажа Снейпа—від першої книги до сьомої—переконала його. Завдяки Рікману професор Снейп перетворився на одного з найзагадковіших і найпривабливіших героїв серії, поєднуючи холодну зовнішність із прихованою вразливістю.
І хоча той самий «диктат» Голлівуду нібито забороняв лиходіям красти шоу, спадщина Алана Рікмана показує, що ця ідея не завжди працювала. Наприклад, Гіт Леджер у ролі Джокера настільки захопив увагу в «Темному лицарі», що отримав «Оскар» посмертно. А Том Гіддлстон, граючи Локі у фільмах Marvel, зробив свого героя настільки харизматичним, що той став одним із найулюбленіших персонажів фанатів. Неможливо також забути моторошного Антона Чігура у виконанні Хав’єра Бардема у фільмі «Старим тут не місце», за що актор отримав нагороду за «Найкращу чоловічу роль другого плану». Як бачимо, антагоністи досі затьмарюють головних героїв.
Тож, хоча слава Рікмана як культового лиходія могла призвести до появи незвичного правила в Голлівуді, воно не завжди діяло. Майстерна гра актора, який може створити глибокого й багатошарового антагоніста, залишається настільки вражаючою, що навіть Кіноакадемія не може її ігнорувати. І саме за це ми можемо дякувати лауреату «Золотого глобуса»—за те, що він показав, як можна зробити лиходія настільки незабутнім, щоб він водночас і шокував, і розважав глядачів.
