ПЕРЕДМОВА
Найдивовижнішим явищем у перші дні після смерті Алана стала кількість акторів, поетів, музикантів, драматургів і режисерів, які хотіли висловити йому подяку за допомогу.
Навряд чи я знаю когось у кіноіндустрії, хто підтримував би стількох перспективних акторів і безпомилково визначав стількох великих ще до того, як вони такими стали. Багато хто зізнавався, що надто соромився подякувати йому особисто. Він здавався їм неприступним.
З усіх протиріч мого чарівно суперечливого друга саме це, напевно, вражало найдужче — поєднання його щирої турботи і недосяжної віддаленості.
Звісно ж, він був не відособленим, а навпаки — до тривожного присутнім. Загадковість становила елемент його захисної оболонки. Якщо до нього наважувалися звернутися з подякою або просто із запитанням, він відповідав теплом і приязню, яких ніхто не міг і уявити. І, звісно ж, не був незворушним. Я могла легко вивести його із себе, і тоді він був зі мною вельми різким, що зрештою ішло мені на користь.
Він був щирий і складний. Небезпечний і комічний. Сексуальний і андрогінний. Мужній і ексцентричний. Темпераментний і млявий. Вибагливий і недбалий. Цей список нескінчений. Певна, ви теж могли б щось до нього додати.
Він мав щось від мудреця — і якби володів більшою впевненістю й був хоч трохи зіпсованим, то міг би заснувати релігійний культ.
Його смак у всьому — від ковбаси до дизайну інтерʼєрів — здавався мені бездоганним.
Його щирість була неперевершена, він приділяв іншим людям стільки часу, що я іноді дивувалася, чи він узагалі спить, чи має для себе хоч хвильку.
«Радісний» — це слово зазвичай з Аланом не асоціюється. Але, щиро вражений, він перетворювався на істинне втілення радощів.
Міг якусь мить стримуватись, але потім — раптовий нахил уперед, рух торсом, і обличчя осяває широка пустотлива усмішка, часом у супроводі легкого сплеску сміху. Здавалося, в такі моменти він сам себе дивує. Провокувати ці перевтілення було місією всього мого життя.
Памʼятаю, як [британська актриса і співачка] Імельда Стонтон ледь не вбила його історією про мою маму [британську актрису Філліду Ло] і злощасну пригоду з гашишем. Ніколи в житті не бачила, щоб він так сміявся, — ні до, ні після того. Було враження, що хтось лоскоче сфінкса.
Якось під час різдвяної вечірки я повісила вдома гілку омели. Стоячи просто під нею, розвернулась — і побачила Алана, який нависав наді мною. Я з надією підняла голову. Він усміхнувся й наблизився.
Я зніяковіла. Він нахилився до мене під гілкою омели, і його обличчя раптом змінилося. В очах зʼявився блиск, а ніздрі затремтіли. Він підняв руку, схопив і висмикнув у мене з підборіддя довжелезну волосину.
- Ай! — зойкнула я.
- Це зачатки бороди, — мовив він, простягнув мені волосину і пішов геть.
У цьому й полягала неповторність Алана. Ніколи не знаєш, поцілує він тебе чи вибʼє з колії. Але завжди чекаєш, що буде далі.
Проблема смерті в тому, що «далі» вже немає. Лишається тільки те, що було, і я глибоко, хоч і зі смутком, за все це вдячна.
Останнє, що ми робили разом, — це міняли штепсель на лампі в його лікарняній палаті. То було так, як і все, що ми робили разом.
Я спробувала — він сказав зробити інакше, я намагалася, але не вийшло, і тоді він спробував сам. Мені урвався терпець, я забрала в нього лампу і спробувала ще, та все одно нічого не вдалося. Ми обоє були вже дещо роздратовані. Але він терпляче розібрав штепсель знову і вставив дріт у правильний отвір, а я загвинтила. Ми поскаржились одне одному на те, яка це була морока, і випили чаю. Усе тривало щонайменше пів години, після чого він сказав: «Добре, що я не став електриком».
Мені й досі боляче, що Алана не стало, але в цих щоденниках дуже багато того, завдяки чому я його памʼятаю: його приязність, про яку я згадувала, його щедрість, його піклування про інших, його безжальний критичний погляд, його інтелект, його гумор.
Алан був ідеальним союзником — у житті, мистецтві, політиці.
І я безоглядно йому вірила.
Насамперед він був унікальною людиною. Таких, як він, більше не роблять.
