Ієн Демпсі: Алан Рікман у нас у студії, і нещодавно вийшов його новий фільм “Версальський роман”. Показ починається наступної п’ятниці в кінотеатрах країни. Я нещодавно переглянув цей фільм і неймовірно задоволений. Зазвичай я на такі фільми не ходжу, адже це історична драма, чи не так?
Алан Рікман: А що в цьому поганого?
І.Д.: Нічого поганого. Просто зазвичай я таке не дивлюсь. Але мені дуже сподобалось.
А.Р.: А чому не дивитеся?
І.Д.: Тому що я люблю фільми, в яких сам міг би брати участь. Мені здалося, що я навряд чи міг би вписатися в антураж Версаля та двору Людовіка XIV.
А.Р.: А я – хлопець із робітничої родини, у мене бабуся ірландка, яку я не знав, але я граю Людовіка XIV. Нема нічого неможливого.
І.Д.: Ви були і режисером “Версальського роману”. Це ж не ваш основний рід занять? Пам’ятаю, у вас був ще один фільм багато років тому. Як це з практичної точки зору, наскільки важко перебувати по той і по цей бік камери, як актор і режисер?
А.Р.: В даний час це звичайна практика, хоча я не дуже розумію, як актори, граючи великі ролі, одночасно займаються режисурою. Не знаю, як їм це вдається. Це складно, бо… Це шизофренічний стан. Людовік XIV має одну позитивну рису, яка все трохи спрощує: він майже не рухається.
(сміються)
А.Р.: Він знаходиться в одній точці, а всі приходять до нього, то оператор завжди знає, де тебе шукати.
І.Д.: Але ж він танцює небагато, так?
А.Р.: Так, ви знаєте, з Людовіка XIV розпочався балет. Наш фільм дещо вільно поводиться з історичними фактами, бо, правду кажучи, на той час, що показано у фільмі, він уже давно перестав танцювати і сидів у інвалідному візку.
І.Д.: Ось як.
А.Р.: Тому я хочу повернутися до ваших слів про те, що історичні фільми вас зазвичай відштовхують. Історія – лише декорація до фільму, який насправді розповідає про відносини, сучасні відносини між Кейт і Маттіасом.
І.Д.: Кейт Уінслет – жінка, яка отримала роботу ландшафтного дизайнера та оформлює частину садів Версаля.
О.Р.: Один і них.
І.Д.: Ах, так. Один із них, парадний куточок саду. Для того часу було незвичайно, щоб жінка…
А.Р.: Це взагалі повна нісенітниця.
(сміються)
А.Р.: Так, є Версаль. Так, є Людовік XIV. Так, Ле Нотр створив сади Версаля. Ні, йому не було 35 років. Ми зменшили його вік наполовину. Тоді йому було вже за 70. І тоді в принципі не могло бути жінки, яка має роботу. Абсолютно, ніколи, навіть у ландшафтному дизайні.
І.Д.: Ця історія була написана жінкою, ірландською жінкою.
А.Р.: Дуже ірландською жінкою на ім’я Елісон Діган, яка народилася і виросла в Уіклоу.
І.Д.: І вона – дружина Себастіана Баррі.
А.Р.: Так.
І.Д.: А Джоан Берджин була художником з костюмів. Ще одна ірландська жінка, яка багато років пропрацювала в театрі і створює чудові костюми. Ось за що я люблю історичну драму, то це за прекрасні костюми.
А.Р.: У них досить складно ходити в туалет… Я кілька разів перетинав Джоан по роботі. Три роки тому я грав тут у Театрі абатства, а вона була художником з костюмів. І ще велика ірландська актриса Кеті Белтон…
І.Д.: Вона грає в моєму улюбленому телесеріалі, який саме йде зараз в Ірландії. Називається Red Rock. Грає жахливу матір.
А.Р.: Вона дуже хороша людина.
І.Д.: Так, я знаю, вона мила. Поки ви тут кажете, я, з одного боку, слухаю, а з іншого – захоплююсь вашим розкішним голосом. Ви завжди знали, що у вас чудовий голос? Коли ви почали говорити собі: “о боже, який я класний?”
(сміються)
А.Р.: Ніколи. Тому що, якщо відмотати назад у той час, коли я навчався у театральній школі, мій голос доставляв мені чимало проблем, і все, що я чув – це лайка викладачів.
І.Д.: Правда? І чому?
А.Р.: Я не знаю. Голос – дивна штука, бо те, що я чую і те, що чуєте ви – різні речі. Чуючи свій голос у фільмі, на телебаченні, в інтерв’ю, або ще десь, я зазвичай думаю: “це ще хто такий?”
І.Д.: Зараз, з розвитком технологій, ми стали звичнішими до звуку свого голосу, чи не так? .
А.Р.: Ви – можливо, тому що це ваша робота. А я – не такою мірою.
І.Д.: А рекламщики до вас не зверталися? Можу уявити, скільки великих корпорацій мріють отримати ваш голос…
А.Р.: Мене дуже швидко звільнили б. Бо там треба бути переконливим. А я навряд чи зміг би, я скоріше змусив би відвернутися від цієї продукції.
І.Д.: Тепер про вашу багаторічну супутницю життя – Риму. Я правильно вимовляю її ім’я?
А.Р.: Так, правильно. Що це за питання?
І.Д.: Можете не відповідати. Ви казали, що вона терпима, дуже терпима, неймовірно терпима, майже свята. Наскільки вона терпима? Наскільки їй доводиться бути терпимою? Із вами дуже складно?
А.Р.: Будь-кому, хто живе з актором, доводиться миритися з багатьма речами. Думаю, ми зупинимося на цьому. Вона не просто терпима, вона ще й дуже розумна.
І.Д.: Ви брали участь у створенні мультфільмів. Вам сподобалося цим робити? Я просто подумав, що після такого величезного успіху на сцені та в кіно озвучуватиме чужі картинки… Вам подобається? Чи хотіли б ви продовжувати? Нині це досить популярно.
А.Р.: Насправді така робота дуже звільняє. Якщо вас приваблює сценарій. Я тільки-но закінчив знову грати гусеницю в фільмі “Аліса в задзеркаллі”. Було весело, як і у першому фільмі, я працював із Тімом Бертоном. Це справжній подарунок, такі люди… Взагалі гра часто дозволяє знову побути дитиною, повернутися в дитинство.
І.Д.: Спочатку записувався голос, а потім малювався мультфільм, чи навпаки?
А.Р.: Спочатку ми робили запис. Згодом малювався мультфільм.
І.Д.: Мене завжди захоплювали актори, особливо на сцені… У фільмі все знімається дублями по шматочку. А на сцені ти маєш пам’ятати весь текст. Я завжди запитую акторів: як? Чи є якась техніка, секрети, спосіб запам’ятовувати всі ці репліки?
А.Р.: Береш сценарій…
(сміються)
І.Д.: А, ну так, і вчиш напам’ять!
(сміються)
А.Р.: Береш картонку… Все це до жаху примітивно… Але якщо текст дуже гарний і якщо процес репетиції організований з розумом, то через якийсь час репліки вимовляються самі. Звичайно, іноді доводиться робити над собою зусилля, брати аркуш паперу, класти його на сценарій і вчити рядок за рядком.
І.Д.: Думаю, якщо сценарій гарний, ви просто реагуєте на репліки колег-акторів, і ваші слова звучать майже природно.
А.Р.: Якщо замислитись над цим питанням, а я замислююся, бо багато працюю в RADA, Королівській академії в Лондоні, то можна сформулювати так: грати – значить уважно слухати. Слухаючи уважно, ти реагуєш на те, що почув.
І.Д.: Останнє питання. Шарлін Спітері. Як вона вас вмовила знятися в музичному відео, і не раз, а два? Ви дружите?
А.Р.: Тепер так. Вона просто зателефонувала і запитала: “Станцюєте зі мною танго?” Посередником був покійний Майкл Кеймен (Michael Kamen), наш спільний великий друг. І я подумав: чому ж ні?
І.Д.: Було знято відео, де ви просто грали. У наступному відео ви вже співали дуетом.
А.Р.: Я не дивився.
І.Д.: Ваше виконання, ваш голос такі…
А.Р.: Голос Шарлін – один із найкращих сучасних голосів. Мені було приємно грати в неї другу скрипку.
І.Д.: Ви не проти, щоб ірландці почули цей запис?
А.Р.: Схоже, я не маю вибору.
(сміються)
І.Д.: Алан, було чудово побачитися з вами. Наполегливо рекомендую “Версальський роман” з Кейт Уінслет та Стенлі Туччі, де ви режисер, і це історія про жінку, яка побудувала частину…
А.Р.: Вона створює один із фонтанів, який можна побачити, відвідавши Версаль. Те, що будувалося у фільмі, справді існує.
І.Д.: Так, його можна побачити. Він приголомшливий. Ви режисирували і аерозйомку наприкінці? Прекрасні краєвиди, дуже здорово знято.
А.Р.: Я стояв за спиною фахівця з комп’ютерної графіки.
І.Д.: Алан, було приємно з вами познайомитись. Дякую, ласкаво просимо до Ірландії.
А.Р.: Дякую велике.
