Від Рубі Векс
4 лютого 2016 року
Алан Рікман помер два тижні тому, і я розбита, як і всі, хто його знав. Я просто хотіла поділитися ще кількома словами про нього.
Вперше я побачила Алана у 1976 році на Единбурзькому фестивалі. Я була там з одним з його друзів, який показав мені Алана і сказав, як би ненароком: «А хочеш познайомитися з Аланом Рікманом?» Я вже не дуже добре пам’ятаю той момент, але коли я на нього подивилася, я стала схожа на себе ж у 13 років: передні зуби стирчать вперед, сутула спина. “Гей, Алан, а ти спеціально завиваєш волосся?”. Він щось сказав, що це йому потрібне для ролі, але я вже не слухала; він був такий чудовий, мене вперше затягла справжня харизма, до того ж я побачила її так близько. І з тієї самої хвилини я поставила собі за мету (хоч початок покладено було не найкраще) зробити Алана своїм другом всупереч обставинам. Ну а, почала я не дуже. Він дивився на мене з невеликою огидою, як продовжував протягом усіх 38 років нашої дружби.
Це була подорож на один день, але вона виявилася доленосною. Ми знову зустрілися. Мене понесло за ним до Шеффілдського репертуарного театру. Там ставили “Як вам це сподобається”. Я грала дівчину на ім’я Одрі, а Алан – Жака. Граючи Одрі, я змогла щовечора спостерігати за Аланом, а після вистави присмоктувалась до нього, як паразит, закріплюючи нашу дружбу. Він був чудовий, я просто впадала в ступор поруч із ним, на щастя, це цілком вкладалося в мій сценічний образ. І щовечора я мала щасливу нагоду послухати, як він читає Шекспіра. Не знаю навіть, чи був там сенс і рима. Яка різниця!
Ну і одного разу, я підозрюю, це трапилося: я здобула нарешті його серце. Це було в індійському ресторані, де грали на ситарі дуже голосно. Я покликала офіціанта і запитала, чому ми зобов’язані це вислуховувати, може, чи не краще просто прищемити хвіст кішці, звук буде той же. Алана це дуже розвеселило, і з того часу я знала, що моя місія полягає в тому, щоб смішити його, така моя козирна карта.
Після Шеффілда, я знала, що він повинен поїхати на гастролі з Королівською Шекспірівською кампанією, та й відчувала, що мені треба з ним. Я написала листа Джойс Неттлз, помічниці режисера. Я знала, що вони ставлять “Як вам це сподобається”, тому запитала Джойс безпосередньо, що якщо дівчина, яка грає Фебу, помре, чи зможу я розраховувати на її місце? Джойс відповіла, що навряд чи це станеться, але може мені варто пройти прослуховування? Я сходила на прослуховування, яке назавжди залишиться у всіх у пам’яті, і не думаю, що дуже досягла успіху. Не пам’ятаю, щоб отримувала листа зі схваленням, просто заявилася туди з гримерською валізкою і, на подив Алана, знову опинилася з ним на одній сцені. І не важливо, що я грала собачку зі сміттєвим пакетиком (другорядні ролі в тій постановці «Бурі»).
Я переконала Алана винаймати житло разом, поки ми грали в Стратфорді, і до цього дня не знаю, як мені це вдалося. Наш будинок ми називали Сауною Шекспіра, тому що кімнати були оздоблені сосною та алюмінієвою фольгою. Бувало, я притягувала до нас американських туристів і розповідала їм, що, мовляв, справді ось тут Шекспір і приймав свої спа-процедури. Поки Алан не поклав цим оповіданням кінець. А колись ми купили черепашку і назвали її Бетті, що дозволило нам вважатися її офіційними батьками. Заради розваги ми годували її арахісовою олією, щоб подивитися, як вона намагається жувати без зубів. Ми та інших запрошували подивитися. Будь ласка, нікому не розказуйте. Пам’ятаю, якось ми з Аланом йшли до театру і натрапили на Пітера Брука, який саме збирався розпочинати постановку Антонія та Клеопатри. Я розповіла Пітеру, що мрію, щоб Бетті зіграла в його п’єсі роль змії, щоправда їй доведеться грати оголеною. Алан на цьому місці відвернувся і вдав, що ретельно вивчає візерунок на стіні. В результаті роль Бетті дісталася Джульєт Стівенсон.
А потім уже він грав Вальмонта в “Небезпечних зв’язках” від Стратфорда до Бродвея, і став суперзіркою. Ліндсі Дункан сказала, що після цієї вистави майже всі хотіли зайнятися сексом, і більшість – з Рікманом. А про Снейпа я вже й говорити не буду – культова постать. Коли я говорила людям, що знайома зі Снейпом у реальному житті (а я частенько про це говорила), вони, зрозуміло, падали передо мною. Та й у ресторанах завжди була для мене місцина.
Неважливо, кого він грав, у житті він був найблагороднішою людиною. Не знаю, скільки людей він підтримав емоційно, але всім, хто просив його про це, він постійно давав, давав, давав поради і … завжди мав рацію. Він просто непомітно вкладався в інших людей. І в моїх дітей також.
Я не прощатимуся з ним, тому що він тут, у своїх друзях і в сім’ї – просто під нашою шкірою, ми чуємо його, бачимо його і любимо його більше, ніж саме життя.
