12 березня 2009 року
Шерін Лоу розмовляє з Аланом Рікманом про його нову роль у фільмі «Удар пляшкою».
Алан Рікман може похвалитися вже двома десятками років гідної акторської кар’єри, проте його остання роль кіно зажадала від нього якісно іншого рівня.
Актор-лондонець зізнається, що йому довелося неабияк підтягнути свої мізерні знання в галузі виноробства для ролі британського сомельє Стівена Спур’є.
«Я багато чого не знаю. Я нічим не відрізняюся від тих, хто йде до магазину прикупити пляшечку винця на вечерю», – каже він. – «Я не сиджу і не порівнюю вина, тільки якщо я не з друзями чи не їм. Це зайняло в мене певний час, я дізнався щось, але зараз, якщо в мене й вистачить духу, то тільки щоб відправити пляшку вина назад, що, звісно, ніколи не сталося б у юнацькі роки. Тоді ми пили його, дивувалися, але продовжували пити. Однак якщо вино віддає пробкою, а я знаю, яке воно при цьому смак і запах, я відсилаю його назад. Якщо чесно, це найбільше, на що я здатний».
Ви, можливо, теж не відмовилися б від такої роботи, проте Рікман зізнався, що так і не зміг випити на зйомках: «На знімальному майданчику був виноградний сік», – додав він.
«Удар пляшкою», де також знявся Білл Пуллман у ролі американського виноторгівця, оповідає про події, що відбувалися включно до 1976 року, коли на Паризькій винній дегустації, що відбувалася наосліп, каліфорнійським, а не французьким винам віддали перевагу. Ця подія сколихнула виноробний світ і стала відомою як «Паризьке рішення».
63-річна зірка таких блокбастерів, як «Гаррі Поттер», «Робін Гуд: Принц злодіїв» та «Суїнні Тодд-демон – перукар із Фліт-Стріт» із задоволенням знявся у малобюджетній незалежній картині.
«Я читав сценарій, одну за одною гортаючи сторінки. Це дуже захопило мене, тож не хотілося відриватися, щоб перегорнути сторінку. Чудова історія.
Я і не підозрював про цю подію (Паризьке рішення), це стало для мене відкриттям. Він (сценарій, очевидно – прим. пер.) був насичений цікавими, неоднозначними персонажами та його складними взаємовідносинами, і все це у прекрасному місці. Я спочатку турбувався, але потім дізнався, що він написаний за мотивами іншого сценарію. Іноді, знаєте, довіряєш».
Рікман згадує, як зв’язався зі справжнім Стівеном Спур’є, коли погодився на роль. «Я розмовляв з ним телефоном, і отримав благословення на те, щоб скористатися його ім’ям. Загалом, я запозичив лише його ім’я та обставини. І вже ні в якому разі я не втілював реального Стівена на екрані – це було б неправильно».
Актору не чужо втілювати на екрані історичних персонажів, що реально існували – він був нагороджений за ролі російської містичної фігури Григорія Распутіна та ірландського політика Імона де Валера.
«Вони були реальними людьми, і ти маєш перед ними відповідальність, що передбачає ретельну підготовку до ролі. До того моменту, коли я їх грав, вони вже були мертві, і що ще відрізняло їх, то це те, що є люди, хто ними захоплюється і хто ненавидить. Мені подобається бути в рамках персонажа – принаймні зрозуміло, чого краще не робити».
Але Алан намагається бути об’єктивним до своїх персонажів.
«Навішувати ярлики на свою роль – остання справа. Потрібно не судити, а просто давати інформацію до роздумів».
Рікман повідомив, що на зйомках «Удару…» він більше дізнався про різницю між англійцями та американцями.
«Відразу відчуваєш різницю, перебуваючи поряд із американцем. Я знаю про відмінності в мові, не кажучи вже про очевидні причини.
Якби Білл сказав мені – «ти нічого так», я б образився. Але для американця це є комплімент. Для англійця це все одно що «ну так, нормально». У фільмі є момент, де герой Білла називає мене снобом, і, дякувати Богу, я зображую здивування. Для англійця немає нічого гіршого бути названим снобом, ніж для американців. Ми довго обговорювали цей рядок, тому що я не був упевнений у його необхідності. Але така в мене була реакція на це слово – як у англійця. Воно дуже багато висловлює, це слово – означає приналежність до привілейованого класу, але й критикує водночас. Я завжди кажу, що я лише посіпака. Я граю людину з відбитком класової системи, яка потім приїжджає в країну, де цієї системи немає, принаймні, не в такому вигляді. Але Англії досі доводиться мати справу із класовою системою».
Алан був радий знову працювати з Пуллманом, з ким був разом у «Сині нобелівського лауреата», та познайомитися з ветераном кіно Деннісом Фаріною.
«З Біллом у нас стосунки суперницькі, і це добре, бо кожен шукає своє місце. Коли зустрічаєш когось на зразок Денніса, одразу вливаєшся в струмінь. Немає сенсу робити щось ще. У цьому сенс. Час іде, і ти тепер розумієш, куди направити енергію. Саме це відбувається з Деннісом, тому що немає сенсу повертати річку назад. У цьому всі наші стосунки».
Одна з найбільш незабутніх «злодійських» ролей Рікмана – Северус Снейп у «Гаррі Поттері», проте про неї він говорити не бажає.
«Ролі якоюсь мірою аукаються тобі потім. Це така жорстока тиранія. Ти повинен постійно виглядати в дзеркало, тому що ролі, які не давали тобі спокою п’ять років тому, зараз можуть зробити тебе ізгоєм. Знаєте, все змінюється, як пісок, що витікає крізь пальці».
