Оригінал Independent, 3 квітня 2015 року
Актори познайомилися в 2008 році на зйомках фільму «Гаррі Поттер і напівкровний принц».
Актриса, відома завдяки своїй роботі на сцені («Дядя Ваня», «Дванадцята ніч», «Медея»), телебаченні (“Анна Кареніна”, “Гострі картузи”, “Страшні казки”) та кіноекрані (“Королева”, “007 : Координати «Скайфолл»“ та заключні фільми франшизи “Гаррі Поттера”), живе на півночі Лондона з чоловіком – актором Деміеном Льюїсом, та їх двома дітьми.
Гелен Маккрорі
Чого тільки не говорять про Алана. Що він різкий і неприємний, – оскільки часто доводиться грати сухих і холодних персонажів, – і що він носить лише чорне. Насправді він не має нічого спільного зі своїми екранними героями. І щонайменше кілька разів я бачила його в костюмі сірого кольору.
Я вперше почула про Алана, коли навчалася у театральній школі. У той час [1987 р.] він грав у “Небезпечних зв’язках” на Бродвеї. Критики звеличували його гру, а мої наставники ставили його за приклад нам, студентам. Ми вперше зустрілися в 2008 р. на зйомках “Гаррі Поттера і напівкровного принца”. Ми з Геленою Бонем Картер грали сестер Лестранж, і за сценарієм я, Гелена та Алан повинні були разом дати Незламну Обітницю.
Він блискуче зіграв роль, але це не означало, що і в перервах між дублями він неухильно дотримувався системи Станіславського і, щоб не випасти з образу, блукав навколо з чорною мантією, що майнула за спиною. Зазвичай ми пили каву і хихикали (у нього дуже тонке почуття гумору), і я весь час запитувала: “Так у чому, кажеш, твоя суперсила?”
Спочатку те, що ми потоваришували, здавалося мені чимось із галузі фантастики. Так приємно, коли зірка екрану дзвонить тобі і каже: “Я тут зібрався подивитися на твою п’єсу. Ти вважаєш за краще знати, коли я прийду?”. На що я відповіла: “Давай, зустрінемося краще потім за лаштунками.” Коли я в курсі, хто сидить у залі, то починаю нервувати і грати спеціально на цього конкретного глядача.
Він сам дуже витончений, а його гра естетична. Те саме можна сказати і про його будинок – там панують чисті лінії і приглушені тони. Ось і “Версальський роман” (новий фільм Рікмана-режисера, в якому знялася як сама Маккрорі, так і Кейт Уінслет) під його впливом вийшов задумливим і філософським. Він ніколи не мчить стрімголов: він спочатку думає, а потім уже говорить. Думаю , Що у плані самоконтролю мені до нього далеко.
Ми з ним обидва кельти, і в нас, на відміну від англійців, немає жодної ієрархії, тож на знімальному майданчику я з ним не особливо церемонилася. На мою думку. у [творчих] розбіжностях немає нічого поганого. Найчастіше тільки питання “Чорт забирай, ти ж не думаєш, що сенс сцени ось у цьому?” допомагає розплющити очі.
Ми обоє любимо добре повеселитися за пляшкою вина в компанії друзів та колег по цеху. Але він, на відміну від мене, уникає акторських тусовок. Можливо, він просто сором’язливий, і юрби незнайомців його напружують. А мене зовсім ні. Я обожнюю вечірки типу BAFTA.
Я почала свою кар’єру в театрі, так що для мене Алан – це, перш за все, режисер у Ройал-Корт [1], потім кінорежисер і сценарист, і вже в останню чергу – кіноактор. Я ніколи не дивилася “Робіна Гуда: Принца злодіїв” за який він отримав BAFTA. Можливо, саме тому ми і стали друзями: немає небезпеки, що після кількох келихів вина я почну видавати йому його репліки з фільму.
Алан Рікман
Як актор, Рікман вперше заявив про себе в 1982 р., зігравши Обадія Слоупа в екранізації “Барчестерських хронік” на BBC. За свою кар’єру він удостоївся численних нагород за свої кіноролі, включаючи “Робіна Гуда: Принца злодіїв” та “Вірно, шалено, глибоко”. Новому поколінню кіноглядачів він сподобався ролі Северуса Снейпа у фільмах про Гаррі Поттера. Театрали знають його за його режисерськими постановками в Ройал-Корт. Рікман живе в Лондоні разом зі своєю давньою (вони разом уже півстоліття) партнеркою – викладачем економіки Римою Гортон.
По-справжньому ми познайомилися на зйомках “Гаррі Поттера та напівкровного принца”. Гелен з цим своїм сивим пасмом у волоссі, я – наглухо застебнутий на всі ці гудзики і з чорними контактними лінзами. До того ж ще й Гелена (прим: Бонем Картер). Ми всі разом грали в сцені, де нам треба було стояти носа до носа і спопеляти один одного поглядами. У Гелен дуже розвинене почуття безглуздого, тож, враховуючи наші костюми та грим, результат був вирішений наперед: незважаючи на всі наші старання поводитися, як дорослі люди, ми зрештою мало не лопалися від сміху, що дуже дратувало знімальну групу та продюсерів. На майданчику панувала армійська дисципліна, так що я був вдячний можливості посміятися.
Наша дружба розвивалася поступово: я приходив подивитися на неї в “Донмар” [2], а після закінчення вистави ми разом з рештою трупи бурхливо відзначали всю цю справу. Потім ми почали перетинатися на різних заходах, і я зміг пізнати її ближче. В нас обох валлійські матері. Це дуже важливо: якщо у ваших жилах тече кельтська, а не англійська кров, то ви успадкуєте особливу енергію, почуття спорідненості.
Як актриса, вона має неймовірний емоційний спектр. До того ж, її гра завжди правдива. Вона може розкритикувати режисера, але тільки через те, що на першому місці вона завжди має повагу до автора. Текст наводить вас на роздуми, і вона прагне дати глядачеві відчути, що вона не просто грає, а вживається у роль.
Для мене було цілком природним запропонувати їй знятися в “Версальському романі”. Її героїня перебуває у нещасливому шлюбі з Андре Ленотром, ландшафтним архітектором, який розробив проєкт королівських садів у Версалі. У характері її персонажки є й темні сторони, і мені подобалося спостерігати те, як вони поступово змушували тріщати по швах ретельно вибудовану структуру.
Мені подобається, коли не помічаєш акторської гри. Медея в її інтерпретації на головній сцені Національного театру [3] (за яку вона отримала премію Critics ‘Circle Theatre Awards за кращу жіночу роль) вийшла дуже відважною. Усі її почуття було видно, як на долоні. А це, між іншим, одна з найскладніших сцен як через великий розмір, так і через проблеми з акустикою.
Ми обоє любимо посміятися і при нагоді випити по келиху мартіні. Як правило, одне плавно переходить в інше. Вона набагато швидше і енергійніше за мене, і будь-кого заткне за пояс (чого не можу сказати про себе). Але мені подобаються ті, хто знає, як мене розсмішити, і в цьому відношенні з нею мало хто порівняється. У її дотепності є щось від XVIII століття, від Джейн Остін. Вона бере якесь слово і грає з ним, поки їй це не набридне. Нещодавно, наприклад, вона розмовляла про рафінованість на рівні соусу з омарів. Як їй це взагалі спало на думку?
[1] Театр на Слоан-сквер у Вест-Енді (Лондон). Зробив помітний внесок у сучасне театральне мистецтво. З 1956 належить ‘English Stage Company’.
[2] Донмар – лондонський некомерційний театр на 251 місця, розташований у Ковент-Гарден. Чинний з 1977 р.
[3] Головна сцена – Olivier theatre – розрахована на 1150 чоловік і названа на честь першого директора театру, прославленого англійського актора сера Лоуренса Олів’є.
