«Süddeutsche Zeitung» 14 січня 2016 року, 14:06
Алан Рікман не любив говорити про свої політичні погляди, особисте життя та роль у «Гаррі Поттері». 2011 року актор дав газеті «Süddeutsche Zeitung» одне зі своїх небагатьох інтерв’ю.
Розмовляла Танья Рест
Це інтерв’ю з Аланом Рікманом було опубліковано у 2011 році у зв’язку з виходом останнього фільму «Гаррі Поттер». Ми знову його публікуємо через смерть актора.
Лондон, Мандарин Орієнталь. Піарники повірити не можуть, що цей день настав. За десять років існування Гаррі Поттера жодного інтерв’ю! Досі! Дорогою до номера ми ще раз повторюємо, на які теми він говорить неохоче: це політичні погляди, особисте життя, старі фільми, ролі лиходіїв, роль у Гаррі Поттері. І що залишається? А ось що.
Süddeutsche Zeitung: Містер Рікман, на ютубі є запис вашого виконання 130-го сонета Шекспіра. Ви пам’ятаєте цей запис?
Алан Рікман: Мені здається, він був на компакт-диску. «Її очей до сонця не рівняли…»
SZ: Скромніше, ніж Ви, ці рядки прочитати, мабуть, неможливо.
АР: Мм. Дякую. Мені згадалася постановка «Сну літньої ночі» у Стратфорді, багато років тому. Режисером був Пітер Брук. Після вистави він сказав нам: «Пам’ятайте одне: ви ніколи не досягнете висот автора і не зрівняєтеся з ним». Я це добре запам’ятав. Ці слова найкраще підходять для сонетів. Сонети – це судини, які прагнуть думки, і цю думку треба пам’ятати. Сонет Шекспіра не можна декламувати. Його треба розповідати. Тобто те, що ви чули на ютубі – це не «Алан Рікман чудово читає Шекспіра». Ви просто чули Шекспіра.
SZ: Одна з коментаторів написала, що від вашого голосу отримала оргазм
АР: Ось чому я не користуюсь ютубом. Коли я навчався у театральній школі, один із викладачів казав, що мій голос лунає зі зливальної труби. З далекого кінця.
SZ: Ви серйозно? Британські вчені багато років тому розробили математичну формулу визначення ідеального голосу. Найближчим до ідеалу виявився голос Джеремі Айронса і ваш.
АР: Пам’ятаю, що чув про це, але не розумію, що це все означає. Мій голос завжди був і залишається проблемою, особливо у театрі. Він дуже тихий і утворюється у незручному місці, і іноді його взагалі майже не чути. Десь там є функціональний дефект. З таким голосом мені у кіно однозначно краще, ніж у театрі.
SZ: За 10 років ми вісім разів бачили вас у ролі професора Снейпа, найнеоднозначнішого та найцікавішого персонажа всесвіту Гаррі Поттера. Ви завжди відмовляєтеся говорити про Снейпа. Чому?
АР: Мені завжди здавалося, що він – один із тих елементів яскравої та складної розповіді, які не потрібно розкривати. Дитяча уява така штука, що в його роботу краще не втручатися. Тому я мовчав. Та й зараз я не хочу говорити про те, що чекає Снейпа наприкінці. Завжди знайдуться діти, які затискатимуть вуха, бо не захочуть нічого знати.
SZ: На знімальному майданчику ви були єдиним, хто від початку знав таємницю Снейпа.
АР: Цілком правильно. Я знав невелику деталь, яку розповіла Джо Ролінґ. Невелику, але мала вирішальне значення. І повірте мені: йдеться не про кінець історії. Я її попросив по секрету розповісти мені дещо про Снейпа тільки для того, щоб я знав, яким шляхом він піде. Щоб тримати це у голові під час гри.
SZ: Ви, звичайно, не відкриєте, про що йшлося.
АР: Ні, звісно.
SZ: Ви пам’ятаєте той день, коли було знято вашу останню сцену?
АР: Зрозуміло. Це було у великій залі Гоґвортсу. Як завжди, стояв дикий гомін. «І це була… остання сцена Алана!» Оплески, крики «ура» і таке інше. Було легке відчуття, що ти залишаєш своє тіло, дивишся на себе збоку і кажеш: Це кінець. Хоча у житті актора повно останніх днів. Один проєкт завершується, починається інший.
SZ: Правда? Вам не було шкода? А може, ви навпаки відчули полегшення?
АР: Я у певному сенсі взагалі нічого не відчув. Є, звичайно, близькі стосунки, які складаються за тижні та місяці. А тут взагалі минуло ціле десятиліття. Звичайно, у мене було лише близько семи знімальних тижнів. У час, що залишився, я знімався в інших фільмах, грав у театрі і ставив спектаклі. Коли я повертався на знімальний майданчик, на мене чекав той самий костюм. Та сама довга чорна мантія. Єдина відмінність: троє дітей знову трохи виросли.
SZ: Ви маєте на увазі Даніела Редкліффа, Емму Вотсон і Руперта Ґрінта, Гаррі, Герміону та Рона?
АР: Я спостерігав, як вони стають дорослими. Спостерігав за ними та за іншими дітьми теж. «Невіл» на початку був дуже маленького зросту і пухкий, а зараз він довгий і худий. Симпатичні рудоволосі близнюки Візлі перетворилися на створіння зростом метр дев’яносто. Діти на знімальному майданчику завжди мали свою компанію. Ми, дорослі, були трохи осторонь. І раптом настав день, коли ми з Деніелом Редкліффом сиділи в Нью-Йорку за чашкою кави і розмовляли. Пам’ятаю, що я раптом подумав: «Оце розмова на рівні двох дорослих людей». Це мене дуже зворушило.
SZ: Деніел Редкліфф у 12 років став мільйонером. Ви виросли у дуже скромних умовах. Що у вашому випадку означає робітничий клас?
АР: Дуже просто. Ми дуже добре розуміли, що скільки коштує. Не можна було просто по клацанню отримати те, що хочеш. Ми, британці, живемо в країні із класовою системою суспільства. Проте я дуже ціную своє походження та своє дитинство. Воно багато чому мене навчило, сформувало мене.
SZ: Вам чогось не вистачало?
АР: Лише матеріального. В іншому я отримував усе, що мені було потрібно: кохання, підтримку та можливість бути собою. Мені, звісно, не вистачало батька. Він помер, коли мені було вісім років.
SZ: Вас було четверо дітей. Як ваша мама справлялася з усім?
АР: Вона працювала на кількох роботах. Мила підлогу, працювала телефоністкою, сиділа за швейною машинкою та шила чохли для автомобільних сидінь. Вона робила те, що мала робити, щоб прогодувати нас, дітей.
SZ: Що думає сім’я про ваш успіх?
АР: Вони за мене раді, але, на щастя, все це не дуже хвилює. Не думаю, що моя робота здається їм важливішою, ніж будь-яка інша. Чесно кажучи, ми взагалі не говоримо про мою професію. Моя племінниця якраз чекає на другу дитину, і це для нас набагато цікавіше.
SZ: У 13 років ви отримали стипендію, щоб вступити до респектабельної школи Латімер у західному Лондоні. Ви багато чим завдячуєте цій стипендії?
АР: Їй я завдячую всім.
SZ: Чому?
АР: Тому я потрапив до прекрасної школи, де хвалили за те, що ти цікавишся двома зовсім різними предметами, наприклад, мистецтвом та фізикою. Це я не про себе говорю, але в моєму класі був хлопчик, який у 16 років обрав саме ці два основні предмети. Пізніше він став викладачем мистецтва. І ніхто йому не говорив: «мистецтво та фізика, що це взагалі за нісенітниця?» У моїй школі також була дуже розвинена театральна традиція. Ми постійно ставили вистави, до того ж на досить високому рівні.
SZ: Чи правда, що ви часто грали жіночі ролі?
АР: Школа була для хлопчиків. Хтось же мав їх грати.
SZ: Якби ваша мати отримала такий самий шанс, вона не стала б шити чохли для автомобільних сидінь?
АР: Це дуже добрий приклад. Моя мати була виключно обдарованою співачкою. Вона навіть виступала. Але коли помер мій батько, їй довелося припинити, бо ми не мали грошей. Вона так і не змогла займатися професійно співом. Я часто думаю, як це несправедливо.
SZ: До вашого прориву у кіно ще було далеко. Перша роль, суперника Брюса Вілліса в «Міцному горішку», вам дісталася у 42 роки. З того часу все пішло набагато швидше, чи не так?
АР: Зараз у тебе набагато менше часу на те, щоби зробити кар’єру. Я сиджу в правлінні RADA, Королівської академії драматичного мистецтва, де навчався. Щороку 3000 молодих людей виборюють 30 місць. Щоб тебе прийняли, потрібний талант. Але ми живемо у світі, де багато що вирішує висота вилиць. Після закінчення театральної школи багато років працював у маленьких театрах на периферії. Це був важкий, виснажливий шлях нагору. Сьогодні наші випускники знають, що маючи правильну зовнішність, можна стати кінозіркою за тиждень. Кіно покриває дуже багато недоліків.
SZ: Чи можу я запитати, як ви сьогодні дісталися цього готелю?
АР: Водій постукав до мене у двері, забрав мене та привіз сюди. А що?
SZ: Вам іноді не здається, що коли, так би мовити, досягаєш успіху, настає ізоляція від реального світу?
АР: Я пам’ятаю, як уперше летів першим класом. Або, що ще дивніше, як я вперше сідав у лімузин із тонованим склом, коли їхав на якусь зустріч. Скло піднялося, і світ за ним зник. Я перебуваю на дуже низькому рівні, порівняно з деякими гігантами кінобізнесу, загальними кумирами. Але ви маєте рацію: першочергове завдання першого класу в літаку і лімузина з тонованим склом – це на даному етапі кар’єри захистити мене від світу. Створити дистанцію.
SZ: Що може бути дуже корисно.
АР: Все прораховано. Дистанція робить тебе об’єктом фантазій. Потрібно завжди пам’ятати: це не ти, а образи, які ти втілив. Якщо ти захочеш проїхатися в автобусі чи поїзді… До мене це стосується меншою мірою, але для дуже відомих людей це стане пеклом. На тебе налетять, як сарана. Хтось на зразок Бреда Пітта може навіть не мріяти закупитись у Селфріджез.
SZ: Ви часто уникаєте громадських місць?
АР: Та ні, в Лондоні я постійно ходжу пішки, стою в чергах, заходжу до супермаркетів, і це тільки завдяки тому, що англійці завжди дивляться під ноги. В Америці складніше, там люди схиблені на знаменитостях.
SZ: Ми говорили про те, як ви читали Шекспіра. Акторові не складно робити так мало?
АР: Ні, складно. Хороший сценарій відіграє велику роль. І хороший режисер, такий як Енґ Лі, у якого я знімався у «Розумі та почуттях».
SZ: Як було з ним працювати?
АР: Він з Тайваню, і його англійська була, м’яко кажучи… не на висоті. На знімальному майданчику він писав усім записки, над якими доводилося довго розмірковувати, оскільки вони були гонконзькою англійською. Емма Томпсон записувала все у щоденнику і нещодавно мені перечитала. Після однієї сцени вона отримала від Енґа Лі записку зі словами: “Емма, намагайся не виглядати такою старою”.
SZ: Не дуже втішно.
АР: Так, але він мав на увазі «мудрою не по роках». Мені він написав: “Алан, будь тонше – працюй більше”. Зізнаюся, я був збентежений. Насправді він хотів мені сказати, щоб більше уваги приділяв тонким моментам. Я довіряю йому досі. У процесі зйомок ти набуваєш знань, які, можливо, стануть у нагоді пізніше на сцені. Можеш просто стояти і нічого не робити, але поки всередині тебе живе думка, камера її фіксуватиме. Це мене надихає.
SZ: Ваша скромність заслуговує на повагу, але всі знають, що ви з легкістю затьмарите будь-кого. Ви «викрадач сцен». Брюс Вілліс, а особливо Кевін Костнер у «Робін Гуді» не завжди виграшно виглядали на вашому тлі…
АР: Це поняття журналісти використовують стосовно деяких акторів. Мені воно не дуже подобається.
SZ: Припускаю, що ви робили це не просто. Але чи це не великий комплімент?
АР: Мені хотілося б, щоб глядачі більше уваги приділяли самій історії. Що стосується ярликів, то до них я ставлюся, як до ютуба: волію не користуватися.
Алан Рікман народився 1946 року в західному Лондоні другим із чотирьох дітей. Стипендія дала йому можливість відвідувати школу з багатими традиціями, де регулярно грав на сцені. Спочатку він вивчав графічний дизайн, а потім вступив на акторський факультет у RADA, Королівську академію драматичного мистецтва. Його успіх у ролі віконта де Вальмона у театральній постановці «Небезпечних зв’язків» привів його у фільм «Міцний горішок» у 1988 році. Потім були «Робін Гуд» з Кевіном Костнером, «Розум і почуття» та «Суїні Тодд». Він грав професора Снейпа у всіх восьми фільмах серії Гаррі Поттер. Починаючи з 1977 року, Алан Рікман перебував у відносинах з Римою Хортон, політиком від лейбористської партії.
